Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Фабіан запропонував супроводити мене до вокзалу в Сакраменто, де на мене мав чекати Хосе Антоніо, але за наполяганням Люсінди, яка перервала свої літні мандри, щоб вони з Авелем змогли попрощатися зі мною, я відмовилася.

— Ти не мала дитина. Захищай свою незалежність, не дозволяй, аби хтось вирішував за тебе. Для цього ти мусиш уміти сама давати собі раду. Зрозуміла? — мовила вона.

Я ніколи не забувала цього застереження.

Я вже рік жила в Сакраменто, працюючи у свого брата помічницею, коли нам зателефонував дядько Бруно і сказав, що нашій мамі дуже зле. Не вперше ми отримували такі тривожні дзвінки. Здоров’я нашої матері похитнулося двадцять років тому, і вона стільки разів без вагомих на те підстав уявляла, що вже перебуває при смерті, що врешті-­решт ми майже перестали звертати увагу на її болячки. Утім, зараз ситуація буда серйозною. Дядько Бруно просив, аби ми якомога скорше приїхали і розшукали наших братів — аби вони встигли з нею попрощатися.

Й ось так ми, п’ятеро братів і сестра Дель Вальє, вперше після похорону мого батька зібралися разом. Минуло десять років, і я заледве впізнала чотирьох із них — вони самі вже мали дітей, займали високе становище в суспільстві, стали поважними панами, заможними та вірними традиціям. Гадаю, для них я також була незнайомкою. Вони пам’ятали мене маленькою дівчинкою з кісками, яку востаннє бачили у вікні вагона, а тепер перед ними була двадцятиоднорічна жінка. Любов треба плекати, Каміло, її треба поливати, як квітку, а ми дозволяємо їй зів’янути.

Маму ми застали непритомною, вона наче всохла — сама шкіра та кості. Я подумала, що ми спізнилися, що вона померла ще до того, як я встигла їй сказати, що люблю її, і відчула ті шлункові спазми, які завжди мене мучать у найгірші моменти сум’яття. Шкіра в мами була синювата, а губи та пальці аж фіолетові через ядуху, з якою вона боролася багато років і яка врешті брала над нею гору. Вона то натужно намагалася вдихнути, то раптом кілька хвилин не дихала, а коли ми думали, що вона вже відійшла, нестямно хапала ротом повітря. Її ліжко поставили у маленькій вітальні, винісши з неї стіл і канапу, щоб коло мами можна було ходити.

Дізнавшись, що коїться, через кілька годин приїхав Фабіан і привіз до нас лікаря, чоловіка однієї зі своїх сестер. Перевезти кудись хвору було неможливо: в окрузі було кілька амбулаторій, але найближча лікарня аж у Сакраменто. Лікар діагностував емфізему легень в останній стадії: тут нічим не зарадиш, сказав він, пацієнтці залишилося жити лічені дні. Як останній засіб, переконавшись, що її чарівні руки не можуть полегшити муки сестри, тітка Пія послала за Яймою.

Авель і Люсінда поїхали за нею в її общину. Та жінка походила з роду знахарок, які передали їй дар зцілення, віщих снів і надприродних провидінь, який вона розвинула практикою і своєю доброю поведінкою. «Декотрі застосовують свою силу, щоб чинити зло. Інші беруть плату за зцілення, а це вбиває дар», — казала вона. Яйма була посередником між духами та землею, розумілася на рослинах і ритуалах, уміла позбавити негативної енергії і відновити здоров’я, коли було треба. Вона наказала моїм братам вийти з хати і в оточенні лише моїх тіток, Люсінди, Факунди і мене почала свою роботу, яка полягала в тому, щоб допомогти Марії Ґрасії перейти на Інший Бік — так само, як допомагають дитині, що народжується, перейти на Цей Бік, як вона нам пояснила.

Уже три роки в маєтку Рівасів була електрика: ми самовільно провели її від високовольтних кабелів, але Яйма звеліла вимкнути світло і радіо, запалила свічки, які розставила довкола ліжка, і обкурила в хаті шавлією, щоб очистити енергію.

— Земля — наша мати, вона дає нам життя, її ми благаємо, — мовила вона.

Із чорною пов’язкою на очах вона наосліп ретельно обмацала недужу.

— Руками вона бачить невидиме, — пояснила мені Факунда.

Потім Яйма зняла пов’язку, видобула зі своєї торби якісь порошки, розмішала їх у воді і з ложечки напоїла цим маму. Сумніваюсь, що умируща могла ковтати, але щось із цього пійла залишилось у неї в роті. Яйма взяла бубон, той самий, який я бачила в її хижці, коли вперше побувала в їхній общині, і почала ритмічно в нього вдаряти, наспівуючи щось своєю мовою. Згодом Факунда пояснила нам, що вона викликала Небесного батька, Матір-землю і прабатьківських духів умирущої, аби вони прийшли за нею.

Ритуал з бубном тривав кілька годин і переривався лише для того, щоб знову запалити гілочку шавлії, очис­тити її димом енергію і ще раз напоїти хвору трунком. Спочатку тітки Пія і Пілар проказували християнські молитви; Люсінда спостерігала, намагаючись запам’ятати деталі, щоб згодом занотувати їх у своєму записнику; Факунда повторювала речитатив Яйми їхньою мовою, а я, скорчившись від болю у шлунку, гладила маму, та вже невдовзі через сперте повітря, дим, бубон і присутність смерті ми цілком очмаріли. Жодна з нас уже не рухалася. Кожен удар бубна віддавався в моєму тілі, доки я не перестала опиратися болю й спазмам і не піддалася цьому дивному оціпенінню.

Я впала в транс, бо як по-іншому пояснити цю втечу з часу та простору. Неможливо описати пережите, коли я зринула в чорну порожнечу всесвіту, вивільнившись від тіла, почуттів і пам’яті, розірвавши пуповину, яка з’єднує нас із життям. Не залишилось нічого: ні теперішнього, ні майбутнього, а водночас я була частиною всього, що існує. Не можу сказати, що то була духовна подорож, бо те чуття, яке дозволяє нам вірити в душу, також зникло. Гадаю, що це було наче вмерти і я знову відчую це у свою смертну годину. До тями я прийшла тоді, коли стихли гіпнотичні звуки бубна.

По завершенні обряду Яйма, така сама виснажена, як усі ми, випила мате, яке принесла їй Факунда, і звалилася в кутку кімнати відпочити. Дим почав розсіюватися, і я побачила, що мама занурена в глибокий сон і не мучиться ядухою. Решту ночі її дихання було легким і ненадсадним; кілька разів я підносила до її вуст люстерко, аби пересвідчитися, чи вона ще жива. О четвертій ранку Яйма тричі вдарила в бубон і оголосила, що Марія Ґрасія пішла до Небесного батька. Я лежала на ліжку біля мами, вчепившись у її руку, але її перехід був таким тихим, що я не помітила, як вона упокоїлася.

Ми, шестеро дітей Дель Вальє, відвезли поїздом труну нашої матері в столицю, аби поховати її поряд