Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

із чоловіком у фамільному склепі. Кілька місяців я не могла оплакати її кончину. Я часто думала про неї з клубком у горлі, аналізуючи ті роки, коли вона була в моєму житті, докоряючи їй за її меланхолію, за те, що вона недостатньо мене любила і так мало зробила для того, щоб ми зблизилися. Мені було прикро, що ми втратили свій шанс як мати і дочка.

Одного дня, залишившись в офісі сама, зайнята замовленнями, я відчула, що раптом стало зимно, і, підвівши погляд, аби перевірити, чи вікно зачинене, я побачила маму, яка стояла біля дверей, у дорожньому пальті і з торбинкою в руках, наче чекала на вокзалі на поїзд. Я не ворухнулась і затамувала подих, аби її не сполошити.

— Мамо, мамо, не йди, — попросила я беззвучно, але за мить її не стало.

Я нестримно розридалась, і цей потік сліз омив мене зсередини, доки не залишилось нічого від злості, вини і лихих спогадів. Відтоді дух моєї матері легко кружляє довкола мене.

9

Жалоба по моїй матері, яка за тогочасним звичаєм тривала рік, а ще Друга світова війна відсунули моє одруження з Фабіаном. Його фах не надто цінувався, бо сільське господарство застрягло в попередньому сторіччі і це також стосувалося тварин. У деяких землеволодіннях європейських іммігрантів наслідували ефективні методи, перейняті у Сполучених Штатів, але такі дрібні фермери, як Ріваси, орали мулами чи позиченими волами. Худоба була така, як Клотільда і Леонора — витривалі та здорові корови, але нічим не особливі. Скромні.

У цій провінції ветеринари працювали як комівояжери: їздили від воріт до воріт, вакцинуючи і лікуючи хворих чи поранених тварин; на цьому ще ніхто не розбагатів, але ні він, ні я цього не прагнули. Фабіан любив тварин і працював не заради грошей, а з покликання, я жила простим життям та іншого не уявляла. Нам досить було мати певну забезпеченість, що не було надзвичайною вимогою, позаяк ми могли розраховувати на підтримку клану Шмідтів-Енґлерів, які вже змирилися з неминучістю моєї ролі нареченої одного з них. Його батько віджалував Фабіанові кілька гектарів, як раніше іншим своїм синам, а Хосе Антоніо запропонував звести там один з наших рустикальних будинків, який я сама спроектувала, маючи на думці майбутніх дітей.

Звістки про Другу світову війну в Європі були тривожними, але далекими. Попри тиск американців, аби ми оголосили війну державам Осі, наша країна зберігала нейтралітет через економіку та безпеку: ми були дуже вразливі з моря, не могли захиститися в разі атаки страшних німецьких підводних човнів. Також бралися до уваги численні німецькі та італійські колонії, навіть існувала нацистська партія, яка здіймала багато галасу, чиї члени марширували вулицями, вимахуючи прапорами, зі свастикою на рукавах. Японців, наскільки я пам’ятаю, в нас не було.

Шмідти-Енґлери, як усі німці в окрузі, симпатизували Осі, але намагалися не настроїти проти себе решту людей, які підтримували союзників. Фабіан мовчав: цей конфлікт лежав за межами його компетенції. Я не розуміла ні подробиць, ні причин тієї війни і мені було байдуже, хто в ній переможе, хоча мій брат і Ріваси намагалися настановити мене проти Гітлера і фашизму. На той час ще не були відомі звірства таборів смерті та систематизованого геноциду — про це ми докладно дізналися наприкінці війни, коли було опубліковано фотографії і знято фільми про те жахіття.

Хосе Антоніо і Ріваси стежили за пересуванням військ і позначали їх шпильками на карті Європи — було очевидно, що німці пожирають континент шматок за шматком. У 1941 році Японія бомбардувала американську морську ескадру в Перл-Гарборі і президент Рузвельт оголосив Осі війну. Втручання Сполучених Штатів було єдиною надією спинити наступ німців.

Поки в Європі чоловіки взаємно винищували один одного, стираючи на порох древні міста і лишаючи в остачі мільйони вдів, сиріт і біженців, Фабіан займався штучним заплідненням. Ясна річ, тварин, а не людей. То не була його ідея, штучне запліднення вже віддавна практикувалося на вівцях і свинях, але йому спало на думку робити це з великою рогатою худобою. Не буду вдаватися в прозаїчні деталі, досить сказати, що ця процедура здавалася мені тоді і здається тепер виявом абсолютної неповаги до корів. Навіть не хочу думати, як отримували необхідне від биків. Перед тим, як Фабіан добився успіху в своїх експериментах, розмноження відбувалося відповідно до правил природи, то був наслідок поєднання інстинкту й удачі. Бик покривав свою наречену, і зазвичай результатом цього було телятко. Найкращих биків брали на прокат: їх треба було перевозити, надавати їм загін і пильнувати їх, бо вдача в них норовиста. Цим і пояснюється те, що корови часто висували заперечення.

Фабіан шукав спосіб упродовж кількох днів зберігати сім’я породистих тварин, це б дало йому змогу за допомогою одного бика запліднити сотні корів, яких розділяли кілометри, якщо треба було квапитися. Зараз сíм’я зберігається роками і мандрує світом, тож молода корова з Параґваю може мати потомство від бика з Техасу, якого вже нема на цьому світі, але тоді це здавалося науковою фантастикою.

Із допомогою батька, єдиного, хто відразу зрозумів переваги цієї ідеї, бо в своїй молочарні мав армію корів, Фабіан обладнав у комірчині лабораторію, де розробив технологію, потрібні інструменти і найкращий спосіб їх застосовувати. В наступні місяці та роки він житиме одержимий цим питанням, яке мені здавалося порнографічним, мріючи про численні можливості, які воно відкриває: бігові коні, пси і коти з родоводом, екзотичні звірі в зоопарку та інші під загрозою вимирання. Зізнаюся: тривалий час я з нього кепкувала, а він робив своє, не звертаючи уваги на мій сарказм. Просив лишень, аби я своїми кпинами не виставляла його на посміховисько перед іншими людьми.

Я перестала насміхатися, коли пересвідчилась у тому, яку вигоду його задум дає моєму свекру та іншим фермерам. Тривалий час він був найвідомішим ветеринаром країни: преса брала в нього інтерв’ю, він читав лекції, писав підручники, їздив навчати працівників сільського господарства і поліпшив якість великої рогатої худоби кількох латиноамериканських країн. Найбільшою проблемою, як він не раз мені пояснював, було знайти спосіб, в який можна було б зберігати сім’я тривалий час, але це сталося допіру в сімдесяті роки, якщо не помиляюсь. Авторитет Фабіана не матеріалізувався в грошах: без батькової допомоги він не зміг би продовжувати свої дослідження.

Попри зайнятість своєю роботою, яка лишала йому небагато часу на інші речі, Фабіан і далі з німецькою наполегливістю просив мене вийти за нього заміж. Чого ми чекаємо? Мені сповнилося двадцять