Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"

надію зустріти його живого. На настійну вимогу сестри, Лена — попри ризик бути покараною — зателефонувала одному зі своїх приятелів з Вікаріату, бельгійському священику, який через годину приїхав на мотоциклі з фотоапаратом.

— Ви не маєте гадки, хто цей бідолашний хлопець, Лено?

— Єдине, що можу сказати, отче, він — не мій син.

— Порівняємо його знімок з фотографіями з нашого архіву: можливо, вдасться ідентифікувати його й дати знати родині, — озвався священик.

— Я тим часом поховаю його, як належить, згідно наказу — не хочу, щоб вони прийшли й забрали тіло, — вирішила Лена.

— Вам чимось допомогти, Лено?

— Дякую, я впораюся сама. Поки що цей юнак лежатиме поруч із моїм чоловіком у склепі на Католицькому цвинтарі. Якщо знайдете родичів, вони зможуть забрати його, куди захочуть.

Зроблені того дня знімки не збігалися з жодною фотографією з архіву Вікаріату. Лені пояснили, що цей хлопець, може, навіть і не чилієць, він міг прибути з іншої країни, ймовірно, з Аргентини або Уругваю. Під час операції «Кондор»[29], у якій були задіяні спецслужби та каральні органи диктаторських режимів Чилі, Аргентини, Уругваю, Парагваю та Бразилії, на рахунку яких налічувалося шістдесят тисяч убитих, траплялися випадки плутанини з переміщенням в’язнів, тіл і документів, що посвідчували особу. Фотографію невідомого юнака почепили у Вікаріаті на стіні на випадок, якщо хтось його впізнає.

Минуло кілька тижнів, перш ніж Лені спало на думку, що хлопець, якого вона поховала, міг бути зведеним братом Енріке й Лусії, сином її чоловіка від іншої жінки. Цей здогад зробився таким нестерпним, що позбавив її спокою. Лена вирішила розшукати жінку, яку відштовхнула за кілька років перед тим; вона щиро розкаювалася, що повелася тоді брутально, адже ні та жінка, ні її син ні в чому проти неї не прогрішилися — обоє були такими ж жертвами ошуканства. Логіка відчаю переконала її, що, можливо, інша матір так само відкрила десь інде запечатану труну з її Енріке. Лена вірила, що, коли вона розшукає матір хлопця, якого поховала, хтось знайде коли-небудь її й розповість про долю її сина. А що зусилля її самої та людей з Вікаріату виявилися марними, Лена найняла приватного детектива, котрий спеціалізувався на пошуках зниклих людей, як зазначалося на його візитній картці, однак він не виявив слідів тієї жінки та її сина. «Вони, мабуть, виїхали за кордон, пані. У наші дні чимало людей воліють виїхати…» — підсумував детектив.

Після цього Лена раптом постаріла. Вона оформила пенсію, залишивши банк, у якому працювала багато років, зачинилася в домі й виходила тільки затим, щоб продовжити пошуки. Іноді їздила на цвинтар і вклякала перед склепом, де лежав невідомий юнак; переповідала йому свої знегоди й просила, аби — якщо її Енріке блукає десь тут — цей юнак сказав йому, що їй потрібна якась вістка або знак, щоб припинити пошуки. З часом Лена почала сприймати цього хлопця — скромного духа — як члена своєї родини. Цвинтар з довколишньою тишею, тінистими алеями та байдужими голубами давав їй розраду й спокій. Тут вона поховала чоловіка, але за всі роки жодного разу не приходила до нього. Тепер, молячись за невідомого юнака, Лена молилася й за свого чоловіка.

Роки вигнання Лусія Мараз провела у Ванкувері, затишному місті з кращим, ніж у Монреалі, кліматом, де сотні біженців з південних країн Латинської Америки, оселившись, утворювали такі замкнені спільноти, що деякі жили так, начеб і не виїздили з батьківщини, не змішуючись з канадцями більше, ніж того вимагали обставини. Інша справа Лусія. З успадкованою від матері впертістю вона опанувала англійську, якою говорила з чилійським акцентом, навчалася на факультеті журналістики й працювала, спеціалізуючись на репортерських розслідуваннях для політичних журналів і телебачення. Лусія адаптувалася в країні, завела приятелів, прихистила сучку на кличку Олівія, що була її подругою чотирнадцять років, і придбала невеличке помешкання, купити яке було вигідніше, ніж винаймати. Коли закохувалася — а таке траплялося доволі часто, мріяла вийти заміж і пустити коріння в Канаді, але варто було пристрасті охолонути, раптом знову відчувала ностальгію за Чилі. Її місце було там, на півдні Півдня, у тій видовженій вузькій країні, що кликала її до себе. Лусія була певна, що повернеться. Чимало вигнанців повернулися до Чилі, жили собі спокійно, і ніхто їх не чіпав. Вона знала, що навіть її перша любов, мелодраматичний партизан з набріоліненим волоссям, повернувся тихцем до Чилі, працював у страховій кампанії, і ніхто не згадував або й не знав про його минуле. Утім, можливо, їй пощастить менше, бо вона постійно брала участь у міжнародному русі проти військового уряду. Лусія пообіцяла матері, що не повернеться, бо для Лени Мараз сама гадка про те, що її дочка також може стати жертвою репресій, була нестерпною.

Між приїздами Лени до Канади спливало чимало часу, зате її листування з дочкою пожвавішало, вона почала писати Лусії щодня, а та — кілька разів на тиждень. Листи перетиналися в повітрі, це скидалося на розмову двох глухих, але жодна з жінок не чекала на відповідь, щоб озватися. Їхнє об’ємне листування зробилося щоденником двох життів, реєстром повсякденного буття. З часом Лусія вже не могла без цих листів жити: те, про що не писала матері, начеб і не існувало, йшло в небуття. У цьому нескінченному діалозі вони — одна у Ванкувері, інша в Сант’яго — так зміцнили свою дружбу, що коли Лусія повернулася до Чилі, знали одна одну краще, ніж якби постійно жили разом.

Під час одного з приїздів, говорячи про хлопця, якого їй віддали замість Енріке, Лена вирішила розповісти дочці про її батька правду, яку приховувала багато років:

— Якщо юнак, якого мені тоді віддали в труні, не твій зведений брат, певно, десь живе чоловік приблизно твого віку з твоїм прізвищем, і в його жилах тече та сама кров.

— Як його звати? — Лусію так приголомшила новина, що її батько був двоєженцем, що вона ледве здобулася на голос.

— Енріке Мараз, як твого батька й твого брата. Я намагалася розшукати його, Лусіє, але він і його матір невідомо де поділися. Я мушу знати, чи справді хлопець, якого я поховала, син твого батька й цієї жінки.

— Байдуже, мамо. Ймовірність того, що він мій зведений брат, дорівнює нулю — таке трапляється хіба що в телевізійних серіалах. Правдою радше є те, що тобі сказали у Вікаріаті: з ідентифікацією жертв трапляється плутанина. Не переймайся пошуками цього хлопця. Тебе роками мучить нав’язлива думка про долю Енріке; прийми правду, хоч би якою жахливою вона була, інакше збожеволієш.

— Я при здоровому розумі,