Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Валеріє! Я не мав наміру вас напоїти!

Та годі вже! Чи то я не бачила азарту в очах:

– Зате в мене є намір напитись, – я налетіла на цілковито осудливий погляд. – Ну, хоч трохи, – заскиглила я. – Кінець кінцем, в мене – стрес, і я заслуговую на заохочення.

Колвін навіть закашлявся від мого нахабства:

– Так! Соколовська! Твоє заохочення – твоє життя! Чи тобі цього недостатньо?

– Моє життя, Ігоре Дмитровичу, це – відновлення балансу. А заохочення – це те, що понад баланс, – та бачачи залізобетонну непробивність опонента, довелося пустити у хід жалісливі нотки. – Ну, хоч раз у житті я можу отримати хоч щось понад те, що належить?

Чоловік дивився на мене так, наче я просила несусвітню дурість. Ну, може, й просила. Не всім же розумними бути. Проте його броня, здається дала тріщину:

– І це «щось» – напитись?!

Я невинно покліпала повіками:

– А я ніколи не напивалась. Один разочок – можна?

– Ну, так, – кивнув він, – щоб потім більше не хотілось подібних дурниць.

– Впевнена, – я розвернулась у бік кухонних шафок, – за цими дверцятами точно віднайдеться якесь чарівне зілля для ліквідації неприємних наслідків надлишкової пиятики.

– А-а, от ви на що розраховуєте, – не надто добре посміхнувся Колвін. – Так я вам не дам, і також не із жадібності, а щоб ви добряче усвідомили, які дурниці робити не варто.

– Та й по тому! – я вимогливо втупилась в нього. – Вино давайте!

– Лєра, – все ще не втрачав він надії вгомонити мене, – я ж з вами нап’юсь.

Оце він зараз на що натякає?

– Е-е-е, мені вже боятись?

Він просто здвигнув плечима:

– А я не знаю.

– Ну-у-у, ви ж у курсі, як поводитесь, коли напиваєтесь?

– Так, я взагалі то й не напивався ніколи – не маю такої звички.

Ой, хтось мав рацію, кажучи, що в мене гальма не працюють:

– От і з’ясуємо. У вас вхідні двері відчинені?

Відкинувшись на спинку стільця, Колвін дивився то на пляшку, то на мене, то наче, крізь мене, намагаючись, здається, прийти до якогось рішення. Судячи по рішучості, що майнула на його обличчі, рішення було прийнято:

– Навіть, якщо я відчиню двері, втекти вам навряд чи вдасться за будь-якого ступеня мого сп’яніння. Завважте це.

– Завважу.

Він підвівся й рушив до виходу з кухні:

– Я попередив.

Та мене вже несло:

– Я почула.

Професор вийшов у вітальню й хвилин через п’ять повернувся з пустими руками. Я спантеличено втупилась в нього:

– Вирішили все ж залишити мене без надмірностей?

– Пропоную переміститись на диван, – простяг він мені руку.

– Боїтесь, що впаду зі стільця? – підвелась я.

– Так. Прецеденти були.

Ну, от… Обов’язково було мені про це нагадувати? Сердито пирхнувши, я попрямувала до вітальні:

– Я тоді була твереза.

– Так отож.

Останню ремарку я розсудливо пропустила повз вуха, резонно поміркувавши, що таким чином можна сперечатись без кінця, а мені напитись хотілось. Не знаю – чому. Ввімкнувся якийсь невгамовний дух авантюризму, чи нервова система вимагала зняти напругу, котра, хоч як я себе вмовляла, все одно відчувалась. Не впевнена, що алкоголь у цій справі такий вже чудовий помічник, та відступати було запізно. Не те, щоб запізно: мене б точно ніхто не примушував, та власний гонор не дозволяв задкувати. Тому я, тією самою газеллю стрибнула хтозна-куди. Хоча… На столику стояли дві пляшки вина та різноманітні закуски. От через дві пляшки й довідаюсь.

Я впала на диван і підібгала під себе ноги. Так, леді з мене – ще та. Навіть Попелюшка з натяжкою. Хоча, джентльмен теж он – у футболці й домашніх штанах – впав поруч. Судячи з його погляду, він вирішив все ж дати мені ще один шанс на відступ:

– Не передумали?

– Не дочекаєтесь!

– Ви мене лякаєте, Валеріє.

– П’ять хвилин тому налякати мене намагались ви.

Відкорковуючи пляшку, Колвін хитнув головою:

– Застерегти.

– О, так! – сміхотнула я. – Застерегти, що можете налякати.

Він розлив вино у келихи:

– Вас же все одно не зупинити.

– Самі сказали, що в мене проблеми з гальмами.

Колвін глузливо подивився на мене, здіймаючи келих:

– Можу зайнятись їх ремонтом.

Щось мені підказувало, що під цим він має на увазі зовсім не те, що мені сподобається, але келих здійняла теж:

– Ризикніть!

Він мало не захлинувся:

– Лєрка, пожалкуєш!

О-о-о! Здається, вино не лише по моїм мізкам влаштувало прогулянку. В цілому, менше, ніж за годину, в дружній атмосфері та нервових веселощах, ми прирекли дві пляшки. В голові починало гудіти. Світ дещо похитувало, і я зрозуміла, що з дивана краще не сповзати. Усі мої стоп-крани зірвало остаточно і я, ледве спершись ліктем на спинку дивана, втупилась в Колвіна. Точніше, в його губи (от дались вони мені?!), на яких блукала напівпосмішка: чи то лукава (і п’яна), чи то все тямуща (а, значить, п’яна тут переважно я). Я здійняла погляд догори і влетіла в його примружені очі: зовсім тверезими вони не здавались однозначно. Може, не я одна?

– Хочеш щось спитати? – чоловік потягся до мене рукою у намірі прибрати з мого обличчя наслідки «атомного вибуху», та без успіху – моє волосся таке ж норовливе, як і хазяйка.

Знов на «ти»? Хміль воістину стирає кордони! Правда, чомусь не в моєму випадку. Навіть п’яна я продовжувала викати:

– Цікаво: а, як ви…, – не закінчила я питання, мабуть, все ж не настільки сп’яніла.

А жаль: твереза я точно не спитаю. Так і помру, не довідавшись? Та, судячи з реакції Колвіна, навряд чи:

– Як я – що?

Махнувши невизначено рукою, я все ж спробувала сповзти з дивана:

– Нічого. Забудьте.

Та мої кінцівки черговий раз вирішили, що слугувати мені – це діло останнє, і хитонули свою хазяйку так, що вона замало не відправилась у політ. Неепічний – точно. На щастя, мою хитку конструкцію встигли підхопити міцні чоловічі руки і, поки я відновлювала координацію (в усякому разі намагалась), опинилась катастрофічно близько до тих самих губ, з яких злетіло разом з посмішкою: