Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Куди тебе весь час несе?

Судячи з мого нинішнього місцеположення, несло мене саме сюди – щонайближче до подразника. Я здійняла очі й отримала ще одну порцію сп’яніння, тільки на інший кшталт: сині бризки у металевому обрамленні гарячково сяяли магнетизмом, та так, що я аж затріпотіла, усвідомивши тим часом, що розпечені чоловічі долоні лежать зараз на моїй спині, пропікаючи її своїм пекельним жаром.

Не знаю, чи то мене й далі «несло», чи то моє тіло знов втратило здатність до координації рухів, але чоловічі вуста опинились на дуже, дуже небезпечній відстані від моїх. Від них віяло п’янкою зухвалістю та моторошною приємністю. Ой, як же хотілось відчути їх смак, та саме це й лякало! З переляку я й затремтіла всім тілом, одночасно зарікшись напиватись, і заплющила очі, сподіваючись, що це відмежує мене від реальності. Та, ні – реальність не відмежувалась, а накрила мої губи своїми. Віддам належне Колвіну: він не накинувся на мене, немов звір. Навпаки, його цілунки були такими ніжними, м’якими, пестливими, немов він випрошував дозвіл на продовження.

В мене зсередини все стиснулось у калачик, кілька разів перевернулось, і я, як справжня ідіотка, відповіла, потягшись руками до його шиї (краще б придушити спробувала!), обіймаючи її. Його руки теж осторонь не залишились: одна ковзнула на мою потилицю, явно у спробі попередити будь-які наміри вивернутись з-під його губ, друга – блукала десь в районі талії, дякую, що хоч не під футболкою.

Поцілунки чоловіка ставали все більш вибагливими та наполегливими, хоча, визнаю, гіршими від цього вони не здавались. По моєму тілу вже не один раз пронеслась пекуча хвиля, викликаючи нестерпно спокусливе тремтіння, а в голові потроху пробуджувалась твереза (ну, хоч хтось!) думка, що, як я зараз це не зупиню, то потім буде вже не зупинити. Мої руки ковзнули з шиї Колвіна на його груди і уперлись в них в марній спробі відсторонити від себе цю залізобетонну конструкцію. Виявилось, не настільки він був п’яним, оскільки зразу ж завмер і трохи підвівся, неохоче відірвавшись від моїх губ. Дивлячись на мене все ще ошалілим поглядом, він прохрипів крізь рване дихання:

– Тепер мені вдалось тебе налякати?

О, так! Я рвонула з дивана, та миттєво була перехоплена, і вчасно, бо кімната перед моїми очима закрутилась, а шлунок вкотре вирішив, що його місце десь у районі гортані. Я застогнала і впустила голову на люб’язно надане Колвінське плече, на що він єхидно так розсміявся:

– Я ж казав: пожалкуєш!

До мого рота було піднесено скибочку лимона, котру я проковтнула з відчуттям безмежної вдячності, й зажадала добавки. В цілому, мені згодували весь лимон зі словами:

– А я попереджав, та мене ніхто не слухав. Проте, як завжди. Ну, от що за ідіотка дісталась? Прибити мало, – буркотів він, хоча злості в його тоні не було від слова «зовсім».

– Слухайте, – простогнала я, – а давайте ви мене вб’єте прямо зараз. Я навіть «дякую» скажу авансом.

Він нахилився й спробував зазирнути в мої очі, котрі я миттєво заплющила.

– Як я розумію, – хмикнув він, – голова болить, шлунок просто знущається, а до всього цього – чортізна які думки.

– Угу, – тільки й змогла вичавити я з себе.

Колвін важко зітхнув:

– От треба було б тебе покарати за твою дурість…

– Тільки за мою? – ображено пискнула я.

– Повір, за свою я вже й так покараний, – пробуркотів він. – Давай свою голову.

Його долоні лягли на мої скроні, і їх обдало холодом. Боже, як добре! Біль почав відкочуватись, поки не зник зовсім; шлунок встав на місце й замовк, задовольняючись лимоном…, тільки думки нікуди не ділись, виливаючись на мої щоки сором’язливим багрянцем. І це не залишилось непоміченим, оскільки над вухом пролунало вкрадливе:

– Ти так гарно червонієш. Буду знати, як викликати в тебе рум’янець, якщо будеш здаватись надто блідою.

Чорт! Я знов спробувала зірватись з місця, та була міцно притиснута до твердих грудей зі словами:

– Вважай, це твоє покарання. Все одно, сама ти ще чого доброго на сходах навернешся у такому стані, а нести тебе у спальню – в мене вже ніяких сил нема, та й самому кудись рухатись – жодного бажання. Тому, нумо спати, Лєрка! – і впав разом зі мною на диванні подушки.

Мені нічого не залишилось, окрім, як важко зітхнувши, примостити свою голову на чоловічому плечі й відключитись.