Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

– А я сказала, що хочу розлучення.

– У нас маленька дитина, так просто не розведуть. У мене буде час тебе повернути.

Чоловік відмахується, як від дрібниці, а в мене крик горло дряпає. Хочеться перетворитись на істеричку і все тут розбити. Бажано, про голову Діми. Ні краплі його не шкода.

– Тась, я винайняв тобі квартиру, - пояснює, помічаючи мій злий погляд. – Без мене, в іншому будинку. Просто переїдеш туди, і мені буде спокійніше. Ну, не можу я так, щоб ти з малим жила в цьому дешевому готелі.

Я хочу заперечити, але Діма хитає головою, дивиться на мене з німим проханням. А мені соромно стає за те, що я подумала спочатку. Вирішила, що чоловік справді силою відвезе мене.

Потрібно припиняти читати форуми з чужими історіями. Ще трохи й в мене остаточно дах відлетить, помахавши ручкою на прощання.

– Він не дешевий, - хмикаю, бо я не маю інших аргументів. Та й ціни, щоправда, кусалися.

– Все одно готель. Іра ніколи до цього не була в нашій квартирі, але ти гидуєш. А скільки тут було людей? Мені буде спокійніше, якщо ви житимете в нормальному місці.

– Я збираюся поїхати до батька.

– Поїдеш. Але поки можеш не впиратися? Будь ласка.

Я знаю, що Діма правий. В окремій квартирі буде набагато краще ніж тут. Краще, ніж їхати до батька стрімголов, бо мені ніде жити. Тому я киваю, погоджуючись із чоловіком.

Він забирає у мене Русланчика, доки я збираю свої речі. Занадто швидко і поспішно, боячись передумати. Якоїсь миті моя образа може взяти вгору, не зможу думати раціонально.

А якщо гарячитися – нічого хорошого не вийде.

– Я зняв її на місяць, але продовжу без проблем, якщо захочеш залишитись. Тобі сподобається, там є дитяча та новий ремонт, весь комплекс для сімейних пар розрахований, - чоловік перераховує переваги, коли ми опиняємось у машині. – І мій офіс недалеко, якщо ти захочеш заглянути. Я без дозволу приїжджати не буду. Мабуть.

– Мабуть?! – я верещу і розумію, що мої нерви остаточно розхиталися. Терпіння лопається, приголомшуючи голос розуму. – Я не хочу тебе бачити. Не можу! Ти можеш припинити поводитися як кретин? Я тобі вже сто разів це казала!

– Тася…

– Не Таськай! Я не папуга, Дім, я не можу повторювати те саме. Ти зруйнував усе, а поводишся так, ніби я ображаюся через дрібниці. Треба було подумати про це, коли вирішив, що Іра тобі дорожча за мене.

– Та не дорожче вона! – чоловік зривається, кидає погляд то на дорогу, то на мене. – Я вже сказав, що це було один раз! Що мені зробити, щоби ти повірила? – тягне до мене долоню, але я її смикаю. – На поліграф сходити? З мосту скинутися? Як мені довести, що я тебе, чорт забирай, кохаю?! Тась, я ніколи не хотів завдавати тобі болю. І втрачати не хочу.

– Діма, машина!

Я кричу, коли нас підрізають, повертаючи увагу чоловіка на дорогу. Він різко викручує кермо, з'їжджаючи на іншу смугу. Чуються гудки за спиною, від яких огортає ознобом.

Час ніби сповільнюється, тягнеться гумою, дозволяючи оцінити мені весь страх ситуації. Як скриплять шини по асфальту, машину заносить убік. Поштовх про огорожу, яку вібрацією віддає по тілу.

Серце зривається на шалений ритм, а потім падає вниз, завмираючи. Мене забирає вперед, коли Діма різко б'є по гальмах, ремінь безпеки врізається в груди, викликаючи печіння на шкірі.

Ще один удар, ззаду.

Скрегіт металу – останнє, що я чую, провалюючись у темряву.

– Тась, не смій відключатися.

Чоловічий голос проривається, але наче крізь вату.

Я вся – вата.

Не можу поворухнутися, нічого не говорю.

Тільки чую голос Діми.

– Тась, кохана, подивися на мене. Давай, не відключайся.

Голос чоловіка дзвенить від напруження, він панікує, а я – ні.

Я суцільний кокон спокою, тільки в голові дзвенить. Мене тягне назад у порожнечу, а Діма заважає. Гальмує мене, я відчуваю його холодні пальці на шиї.

Мої повіки ніби зі свинцю виготовлені, не виходить їх відкрити. Хочеться подивитися на чоловіка, попросити дати мені спокій. Ще кілька хвилин, а потім я сама…

Руслан.

Свідомість наче ривком повертається, валиться на мене лавиною спогадів. Я сіпаюся, руку прострілює гострим болем, коли я намагаюся обернутися.

Але мені начхати. Нехай хоч кожна кісточка в тілі зламана, але я маю побачити сина. Впевнитися, що він не постраждав через мене. Тому що я не змогла стримати емоцій.

– Не роби різких рухів, - Діма тисне на моє плече, притискаючи до крісла. – У тебе щось болить?

– Руслан! Дім, Руслана треба…

– Гей, подивися на мене, - намагаюся повернутись назад, знайти сина. – Все нормально, Тась.

– Ні, Руслан…

– Подивися. На мене.

І я дивлюся, ледве розрізняючи силуети за краплями сліз. Діма на вулиці, мої двері – відчинені. Я давлюсь схлипом, коли помічаю сина на руках у Діми. Заплаканий, але у нормі. Жадібно оглядаю Руслана, не знаходиш жодної подряпини.