Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Він був на найбезпечнішому місці – посередині заднього дивана. Поки я прочитала сотню статей, не могла взагалі сісти із сином у машину. Боялася всього. А тепер… Сама… Ледве…

– Тась, що? – Діма реагує блискавично, коли я починаю плакати. Схиляється наді мною, м'яко торкається мого обличчя. – Давай, люба, скажи, що в тебе болить?

– Нічого, - рука – це така дрібниця. Дрібниця в порівнянні з тим, як розривається серце від думки, що з сином могло щось статися. – Я в порядку.

– Точно? Ти можеш рухатись? Краще відійти від машини, на всякий випадок, але…

– Я в порядку.

Повторюю, хоча відверто брешу. Мене всю трясе від хвилювання, тіло ледве слухається, доки я намагаюся вибратися на вулицю. Хапаюся за дверцята, не відчуваю під собою твердого асфальту.

– Руслан ...

– З ним все нормально, - Діма однією рукою утримує сина, а другою обіймає мене, допомагаючи дійти до тротуару. – Він навіть плакати почав лише після того, як втратив пустушку. Боєць.

Чоловік усміхається, але мені анітрохи не смішно. Я падаю на холодний бордюр, і тягну до нього руки, мовчки просячи віддати мені Руслана. Я все ще не можу повірити, що нічого не сталося.

Обійшлося.

Кидаю погляд на нашу машину, мене жахом роздирає. Подряпана, з пом'ятим бампером і правим крилом – з мого боку. Тепер я розумію, чому тато ніколи не дозволяв сідати мені попереду.

– Мій гарненький, - я міцно притискаю до себе сина, оглядаю його, наче десь заховані ушкодження. – Треба до лікарні, Дім. Треба його перевірити та…

– І тебе також. Швидка вже їде, поліцію викликали. Все під контролем.

Контроль давно зник. Тієї миті, коли я дозволила собі затіяти сварку прямо в машині. Не можна відволікати водія. А я… Я…

– Вибач мені, сонечко, - я цілую вологі щоки сина, гладжу його по сині, а Руслан невдоволено морщиться. Спокійно собі смокче пустушку, повільно моргає. – Вибач мені, така дурна у тебе мама. Я ніколи більше так не буду.

– Тась, він навіть нічого не зрозумів.

– Але так більше не можна, – я шепочу, голос зникає. – Не можна, Дімо. Ти бачиш, до чого це призводить?

– Бачу.

Чоловік сідає навпочіпки поруч зі мною, поправляє шапку сина, але дивиться тільки на мене. Тяжкий погляд пронизує до нутра, тисне на груди бетонною плитою.

Господи, що ми робимо?

– Є чудовий вихід, Тась. Ми миримось і більше не лаємося.

– Або ти даєш мені розлучення та приводи для сварок закінчаться.

– Ні, - відповідає твердо та впевнено. Тоном, яким звик усі проблеми на роботі вирішувати. – Розлучення не буде. Ненавидь мене, знову кричи, що завгодно... Але я не готовий тебе відпускати.

– Чому?

Десь вдалині виє сирена.

Руслан добирається до мого волосся, стискаючи його в кулаці.

Але зараз мене хвилює лише мій чоловік, його незвичний натиск. Він завжди був упертим, не звик здаватися після першої відмови. Але при цьому… Ніколи так наполегливо не вимагав нічого від мене. А тепер готовий на все, щоб я не йшла.

Маленький черв'ячок сумніву копошиться всередині, ворушить минуле. Я не розумію Діму, завжди відчувала його, але не цього разу. Якби він любив мене, то не пішов би до іншої! А як не любив – то легко дав би мені розлучення.

Навіщо?

Навіщо Діма так сильно хоче утримати мене поряд?

Що йому потрібно від мене?