Читати книгу - "Ставка ненависть, Стефанія Лін"

Глава 14

Ранок будить мене зливою за вікном. Було б краще, якби це була весняна гроза, але це огидний та бридкий осінній дощ. Зі стогоном вирівнююся на матраці. Всю ніч я провела у супер незручній позі, тож тепер розплачуюся за неї. Мабуть, двадцять два роки вже той вік, коли варто спати якось правильно і знати правила ранку для старих людей. Двері у мою спальню відмикаються. На порозі Деймон, — хто ж ще, — в руках тримає тацю, а на ній чашка з кавою аромат якої миттю розповсюджується кімнатою, а ще щось, що нагадує капкейки. 

Спираюся на лікті лежачи на спині й вигинаю брови. Мабуть, це і люблю в Поузі найбільше — що б не було вчора, на ранок він удає, ніби нічого не сталося. Добре, що удає, бо і я удаю… Така собі гра в схованки одне від одного.

— Що це? — хмуро запитую. Настрій дорівнює нулю.

— Сніданок для моєї тіні. — завзято каже й проходить вперед. 

— Чим це вона заслужила таку благодать? 

Деймон ставить тацю на край ліжка й оглядає так, ніби бовкнула дурню, або так, ніби він воліє проігнорувати питання. 

— Можливо тому, що вона ангел за плечима одного диявола? 

— О, ангел, не демониця? — саркастично.

— Можливо це дві сторони одного. 

— Так сильно хочеться, щоб і диявол мав ту іншу сторону? 

Поузі насмішкувато хмикає.

— Хіба диявол не був архангелом? 

— Боже, — закочую очі. — Сподіваюся ти не попросиш піти з тобою у неділю на службу.

— Все можливо.

— Я не піду. Не вірю у все це.

Деймон не запитує чому, мабуть, достатньо знання про хворобу сестри. Натомість він змінює тему:

— Цих вихідних нас запрошено на яхту.

Вигинаю брови.

— Тебе, — уточнюю.

— Ти завжди зі мною, — безапеляційно. — Нас.

— Чому? Навіщо? 

— Олівер, — каже він і я все розумію. Вони будуть обговорювати питання роботи, а я маю бути чимось на кшталт розваги Дрейку. Тільки я обіцяла йому побачення, а не відпочинок на яхті. 

— Хто буде там ще? 

— Кілька чоловіків та їх супутниці.

Згинаю голову на бік й хмикаю: 

— А я чия супутниця: твоя чи Дрейка? 

Темно-сині очі Поузі спалахують гнівом. Лише на мить, але я встигаю помітити.

— Моя. — гарчить. — Чи ти працюєш на нього тінню? 

— Ні в якому разі. — сміюся та тягнуся до таці. 

Кава неймовірна смачна, а капкейки свіжі. Так хлопець перепрошує за вчорашній вечір чи це просто бажання зробити приємне? 

 

***

Вихідні приходять швидко. Погода тішить. На дворі тепло попри сезон і дощі, котрі лили впродовж усього тижня. Ми вже на яхті. Судно хитається на водах Атлантичного океану. Тут не лише ми та Олівер Дрейк, а й ще кілька десятків осіб: здебільшого це чоловіки у костюмах від “Армані” та жінок у вишуканих сукнях від інших відомих брендів. Почуваюся дещо не затишно, звісно ж ніяк не демонструю, адже варто показати, що мені якось не так, і жінки, котрі супроводжують інших багатіїв, одразу накинуться. Тому на обличчі приклеєна маска повного спокою та контролю ситуації. Поки всі стоять на верхній палубі, лунає приємна музика, офіціанти розносять напої й закуски, — жінки інших чоловіків поїдають очима Поузі. Не засуджую, на їх місці я б і сама так робила. Він молодий, красивий, сексуальний, небезпечний, високий, темноволосий й має шалену енергетику. І він сьогодні зі мною. Так дивно відчувати його руку на моїй спині, ніби Поузі показує всім — вона моя. Навряд він розуміє, що таким чином закриває собі ж способи використати мене, як було з Дрейком. Або ж навпаки, дуже чітко це розуміє, бо й Дрейк бачить це, в його очах питання: невже з просто помічниці я стала чимось більшим? Власне, і мене цікавить це, бо нічого не змінилося. Деймон страждає через Айлу, а я через нього. А ще, я сподіваюся, що він таки не пам'ятає всієї нашої розмови після того вечора, коли його красива кореянка кинула його. Вкотре. Бо це яма вирита моїми ж руками. 

Деякий час чоловіки обговорюють справи у приємній атмосфері. Деймон з Олівером розповідають про власну співпрацю, — я пропускаю усе повз вуха, — а потім всі переходять вниз. Над океаном вже ніч, стало прохолодно. Нижні палуби оздоблені деревом, завішані красивими ліхтариками. На нас чекає широкий стіл зі смачною вечерею, а потім розваги. Які саме, не знаю, але й не намагаюся дізнатися — нехай буде сюрпризом.

Після того як усі наїлися усіляких делікатесів всі проходять у ще одну залу. Тут столи з картами, більярдні, а ще стійки з високими палицями. Навколо них крутяться дівчата під музику у купальниках, працівники заправляють кальяни, а деякі пари починають танцювати. Мене теж запрошують, не Дрейк, хоч і дивуюся цьому. Погоджуюся, бо власне вибору у мене мало. Чоловік симпатичний, якщо подобаються старші. Він високий, впливовий, з розумним поглядом. Мені подобається, що його руки ніяким чином не переходять межу дозволеного. Ми просто танцюємо й тихо ведемо бесіду про щось геть неважливе, на кшталт погоди. 

Згодом чоловіки сідають грати. Деймон обрав більярд, тож приєднуюся до нього. Спершу він грає проти одного чоловіка, потім проти Олівера, і обох перемагає. Тоді виклик кидаю йому я.

— Ти вмієш? — питання не скептичне чи зневажливе, швидше стурбоване.

— Так, — спокійно відрізаю. 

Поузі всміхається. Беру у руки кий, навколо нас одразу з'являється кілька чоловіків. Я починаю продумувати стратегію. Якщо Деймона хвилює вміння грати, отже він не хоче осоромитися. Я теж, власне, не бажаю цього. Просто мені хочеться розважитися, зняти напругу, хоч трішки забути про все те лайно, яке турбує мене щодня. 

Кий у моїх руках, тримаю його міцно. Деймон віддає право вдарити першою мені. Схиляюся над столом, прицілююся й влучно бʼю у трикутник з шарів. Вони розлітаються у різні боки й мінімум п'ять штук падають у лунки. 

— Непогано, — хвалить мене. На губах Поузі посмішка, котра навіть янгола змусить згрішити. 

Стенаю плечима, мовляв, я ж сказала, що грати вмію. Після б'є він, теж п'ять шарів падають у лунки. Чоловіки навколо нас перемовляються. Ми кружляємо з Деймоном навколо стола, щоб прицілитися краще. З кожною хвилиною гра стає більш напруженою, і якби я була розумнішою, я б програла. Але я не можу. Один мій удар ставить Поузі у незручне становище. Обережно дивлюся на хлопця, очікую будь-якої реакції, бо це Деймона, проте він сміється. Ще й так завзято, що я вперше помічаю ямочки… Господи, у нього є ямочки! Чому я раніше їх не бачила?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍