Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

ГЛАВА IV «ПОЛЕ БОЮ» ХІV

       Вже за кілька хвилин поле бою наповнилося брязкотом мечів і криками воїнів, що зливалися у хаотичний гул. Обидві сторони зіткнулися з шаленою силою, наче розбурхані хвилі, що безупинно б’ються одна об одну. Лицарі Денегора, зібравши всю свою відвагу, вправно стримували натиск ворога, який чисельно переважав їх у кілька разів. Ігвард, тримаючи меч у правій руці, вів своїх людей усе далі в саме серце битви. Його рухи були точними й невблаганними: він відбивав удари з легкістю досвідченого воїна та завдавав нищівних ударів, які пробивали ворожі щити. Його очі блищали рішучістю, а голос звучав серед хаосу — короткі накази та слова підтримки долинали до тих, хто був поруч. Його присутність надавала впевненості, а приклад — сил. Неподалік Вісент стояв плече до плеча з молодими воїнами, що ще не пізнали всієї гіркоти війни. Він захищав їх, відводячи удари ворогів, і водночас надихав своїм незламним духом. Його голос лунко прокотився над полем: «За короля! За Денегор!». Молоді воїни, почувши цей клич, знову підіймали мечі й билися з оновленою енергією.

       Супротивник, чисельна перевага якого спершу додавала йому сміливості, поступово почав втрачати ініціативу. Несподіваний опір Денегорських воїнів виявився сильнішим, ніж вони могли уявити. Бій перетворився на затяжну сутичку: одні групи ворогів відступали, залишаючи поле, але їхні місця швидко займали свіжі сили, які йшли в новий наступ. Повітря наповнилося густим пилом, крізь який виднілися лише розмиті тіні бійців, що невпинно змагалися за кожен метр землі. Години минали, але поле бою лишалося місцем запеклих зіткнень. У такі миті навіть король відчував важкість битви, проте знав: відступати не можна. У його серці палав незгасний вогонь віри в перемогу. Він розумів, що це — його земля, земля його народу. Віддати її означало втратити все, що вони захищали поколіннями. Сповнений відданості своїй справі, Ігвард рухався вперед, надихаючи своїх воїнів не тільки зброєю, але й незламною вірою. Кожен удар його меча був нагадуванням, що ця битва — за майбутнє Денегора.

       Молодий король стояв по центру свого війська, його постава випромінювала рішучість і силу. Ігвард був не лише мудрим правителем, але й вправним воїном, тому розумів кожен рух на полі бою. Його погляд не блукав по сторонах — він дивився тільки вперед, до перемоги. «Давайте! За рідну землю!» — голосно і енергійно вигукнув він, підбадьорюючи своїх людей. Поряд з ним на полі битви був і Ніл, який з рішучістю наносив потужні удари по лавах ворога. «Ігварде! Він!» — крикнув Ніл, вказуючи на кремезного чоловіка, що важко крокував по ту сторону бойового строю, тримаючи в руках важку сокиру. «Це Товстяк!» — відповів король, відбиваючи удари мечем, його рухи були швидкими й точними, наче злітаючи з одного удару на інший. Ігвард не раз зустрічався з цим чоловіком у битвах, і кожен раз це було випробуванням для нього. «Хто, хто?» — запитав один з лицарів, дивлячись на короля з острахом. «Ізідор! Очільник війська», — не роздумуючи, крикнув Ігвард. Ротгард Непокірний не вів військо сам — у нього був Ізідор, і той був справжнім лідером на полі бою. Ізідор був високим, широкоплечим чоловіком років тридцяти, його статура нагадувала величезну гору, а погляд був холодним і безстрашним. Його володіння важкою бойовою сокирою було легендарним: він вмів так рубати, що здавалось, ніби цей могутній інструмент був легким, як пір’їнка. Удар за ударом він вирубував ворогів, залишаючи за собою шлях, вільний від будь-якого опору, а його впертість і сила виглядали непохитними, як кам’яна стіна.

       Саме в центрі битви брязкіт зброї лунав найгучніше, вібруючи в повітрі. Воїни зійшлися так щільно, що кожен рух був вже питанням життя і смерті. Мечі, списи та сокири блищали в променях сонця, що пробивалося крізь пил, і створювали атмосферу, як в самому пеклі. Ігвард не відводив погляду від ворога, що наближався до нього. Кожен удар Товстяка був точний, кожен рух розрахований, він відчував вагу кожного рішення, як стратег і воїн. Він командував своїми людьми з таким переконанням, що вони слідували за ним без страху. Ізідор йшов вперед, розкидаючи сокиру з такою силою, що здавалось, ніби вона розірве все на своєму шляху. Його рухи нагадували величезну, неприступну фортецю, що просувалася, залишаючи за собою ворогів, які падали під його ударами. Воїни, що йшли за ним, наче відчували його непохитну впевненість, йшли в його тіні, охоплені вірою в перемогу. Його напівдикунське обличчя виражало нестримне прагнення до перемоги, а його рішучість посіяла сумніви навіть серед найдосвідченіших лицарів Денегора. Ігвард розумів, що зіткнення з Ізідором неминуче. Це був ворог, що не знав пощади, і, хоч як страшно це не було, король не мав наміру відступати. Битва досягла свого апогею, і кожен удар був вирішальним. Ізідор, зосереджений і безжальний, підійшов до короля, готовий розпочати наносити удари. Ігвард відчував, як серце б’ється в такий момент. Король не міг дозволити собі поразку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍