Читати книгу - "Кров і попіл, Анна Джейн"

Частина дванадцята : Зустріч зі смертю

Лео провів у камері вже кілька тижнів. Він бачив, як час повільно з’їдає його імперію. Його люди або зрадили, або сховалися, його бізнес був заморожений, а вороги святкували перемогу.

Кожного дня він очікував новин, які могли змінити ситуацію. Але новини завжди були поганими.

Одного разу двері до його камери відчинилися, і до нього зайшов наглядач.

— У тебе відвідувач.

Лео підвів голову.

— Я не чекав нікого.

— Але він чекає тебе.

Його вивели в кімнату для побачень. За столом сидів чоловік у дорогому костюмі з сивиною в чорному волоссі.

Вітторіо Мартеллі.

— Племіннику, ти змарнів. — Його голос був спокійним, навіть насмішкуватим.

Лео сів навпроти і спокійно подивився на нього.

— Що тобі потрібно?

— Я прийшов запропонувати тобі вихід.

— Зрадити всіх, як зробив Карло?

Вітторіо похитав головою.

— Ні. Просто зникнути. Прийняти свою поразку і залишити місто. Я можу організувати твою втечу, дати тобі нову особу, нове життя. У тебе ще є шанс уникнути смерті.

Лео хмикнув.

— І чому така щедрість?

— Бо мертві не можуть стати проблемою, а я не хочу твоєї крові на руках.

Лео відкинувся назад і подивився в очі дядьку.

— Ти вже все вирішив за мене, так? Думаєш, що мені немає куди подітися?

Вітторіо зітхнув.

— Подумай, Лео. Ти або приймеш це… або помреш.

Він встав і попрямував до виходу.

— У тебе є час до завтра. Обери правильно.

Тієї ж ночі до камери Лео прийшли двоє охоронців.

— Твоя година настала, Мартеллі.

Лео зрозумів: це не офіційний візит. Його не переводили в інше місце. Його вели на смерть.

Його штовхнули в темний коридор, потім ще один. Двері відчинилися, і він побачив двох чоловіків у чорних масках.

Кілерів.

Один із них дістав ніж.

— Вітторіо просив передати привіт.

Але перш ніж лезо торкнулося його горла, світло згасло.

Лунали крики, постріли, потім важкі удари.

Коли світло повернулося, Лео побачив їх.

Троє людей у чорних масках стояли над тілами вбитих охоронців.

Один із них зняв маску.

Лаура Доменіко.

— Я ж казала, що не дозволю тобі померти так легко.

Втеча

Лаура передала йому пістолет.

— У нас дві хвилини. Йдемо.

Вони пробиралися через коридори, знищуючи охоронців, що траплялися на їхньому шляху. Лео відчував, як повертається його інстинкт виживання.

За кілька хвилин вони вже виходили через службовий тунель.

— Машина чекає біля доків, — сказала Лаура. — Але часу обмаль.

Лео обернувся на будівлю в’язниці.

Він більше не був в’язнем.

— Тепер я повернуся за всім, що належить мені.

Холодне повітря ночі било в обличчя, коли Лео та Лаура бігли темним тунелем. Десь у далечині вже лунала тривога – охоронці знайшли тіла і підняли сирену.

Лаура швидко оглянула свій годинник.

— У нас менше трьох хвилин, перш ніж перекриють усі виходи.

— Тоді не зупиняйся, — коротко відповів Лео.

Їхні кроки відлунювали в бетонному тунелі, який смердів вогкістю та гнилим металом. Лео відчував, як кожен м’яз у його тілі напружений до межі. Він не мав права на помилку.

Попереду здалися старі двері, що вели на вантажний двір. Лаура штурхнула їх плечем – замок розлетівся, і вони вийшли назовні.

Тут було темно, лише слабкі вогні віддалених ліхтарів кидали примарне світло на покинуті склади та вантажівки.

— Он там!

Крик охоронця прорізав нічну тишу. За секунду Лео почув, як заряджають зброю.

— Пригнись!

Лаура вистрілила першою. Пістолет загарчав у її руках, і охоронець впав обличчям у бруд.

Але вони не були самі.

Зліва, між контейнерами, почали рухатися темні силуети.

— Чорт! Нас оточують!

Лео відчув, як викид адреналіну змусив його тіло рухатися швидше, ніж думати. Він вихопив з кобури пістолет і випустив три кулі. Один з охоронців впав, другий скривився від болю і сховався за ящиками.

Лаура схопила його за руку.

— Біжимо до машини!

Вони мчали крізь двір, ухиляючись від куль, що зі свистом проносилися повз. Попереду, за рогом складу, стояв чорний "Мерседес" із увімкненими фарами.

Лео відчув, як спина змокла від поту. Ще кілька метрів – і вони вирвуться звідси.

Але з правого боку вискочило двоє охоронців.

Один націлився на Лауру.

Лео вистрілив першим.

Куля влучила чоловікові в шию, той захлинувся кров’ю і повалився на землю.

Другий встиг зробити постріл.

Лаура скрикнула і впала.

— Лаура!

Лео кинувся до неї. Вона схопилася за бік – кров швидко розтікалася по чорній куртці.

— Я в порядку, — прохрипіла вона, але в її голосі вже відчувалася слабкість.

З-за рогу вискочив чоловік у масці й вистрілив у Лео.

Куля просвистіла за міліметр від його голови.

Він зреагував миттєво – ще один постріл, і нападник впав.

З машини вибіг чоловік у шкіряному плащі.

— Лео! Сідай у грьобану машину!

Це був Маттео – один із вірних людей його батька.

Лео підняв Лауру, обережно посадив її на заднє сидіння і сам стрибнув у салон.

Двигун загарчав, і машина різко рвонула вперед.

Ззаду вже лунали сирени поліції.

Маттео міцно вчепився у кермо.

— Якщо нас спіймають – ми всі трупи!

Лео поглянув на Лауру. Її очі наповнилися болем, але вона примудрилася посміхнутися.

— Ти мені винен вечерю, Мартеллі.

— Якщо виживемо – куплю тобі цілий ресторан.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍