Читати книгу - "Кров і попіл, Анна Джейн"

Він стиснув її руку, і в цей момент машина різко завернула за ріг, зникаючи в нічному місті.

Через годину вони вже були в безпечному місці – старому ангарі, який колись належав його батькові.

Лаура лежала на імпровізованому столі, поки лікар зашивав її рану.

Лео стояв осторонь, курив і думав.

Його дядько хотів його мертвим.

Карло його зрадив.

Клан Россі все ще був сильним.

Але тепер він знову був на свободі.

— Що тепер? — запитав Маттео.

Лео кинув недопалок на підлогу і роздушив його носком туфлі.

Потім підняв погляд.

Його очі більше не були очима людини, яка вагається.

— Тепер – вони всі заплатять.

У ангарі панувала гнітюча тиша, яку порушувало лише гудіння старого вентилятора та приглушені стогони Лаури. Лікар закінчував останні шви, працюючи в слабкому світлі єдиної лампи.

Лео стояв біля старого дерев’яного столу, на якому валялася зброя, закривавлені бинти та пляшка віскі. Він зробив ковток, відчуваючи, як рідина обпікає горло, але не приносить полегшення.

Маттео підійшов ближче, запалюючи цигарку.

— Ти надто довго вагаєшся, Лео. Якщо вони напали раз – нападуть ще.

Лео повільно підняв на нього погляд.

— Я знаю.

Маттео видихнув дим і присів на старий ящик.

— Вітторіо не пробачить тобі того, що ти вижив. Тепер він знає, що тобі допомагають. Це означає тільки одне – він почне зачищати всіх, хто з тобою зв’язаний.

Лео провів рукою по обличчю. Він відчував, як втому змінила лють.

— Якщо він хоче війни – він її отримає.

Лікар закінчив роботу і кивнув Лео.

— Вона житиме, але їй потрібен відпочинок. Поранення не смертельне, але якщо рана почне гноїтися…

— Я подбаю про це, — перебив Лео.

Лікар зібрав свої речі і швидко зник за дверима.

Лаура відкрила очі. Вона була блідою, але усміхнулася.

— Ти занадто драматичний, Мартеллі.

Лео не відповів, лише стиснув її руку.

Вона слабко стиснула у відповідь.

— Що тепер?

Він подивився на Маттео.

— Збери людей. Ми йдемо до Вітторіо.

Через дві години Лео вже стояв біля старого маєтку на пагорбі – місця, яке було його домом у дитинстві.

Вітторіо завжди вважав цей будинок символом сили родини Мартеллі. Але тепер, у місячному світлі, він здавався радше гробницею.

Двоє охоронців стояли біля воріт, але, побачивши Лео, швидко дали дорогу.

Він пройшов через розкішний хол, де портрети його предків дивилися на нього з осудом.

Вітторіо сидів у кріслі, попиваючи бренді.

— Ти виглядаєш жахливо, племіннику, — сказав він, навіть не піднімаючи очей.

— А ти виглядаєш занадто спокійним для людини, яка намагалася мене вбити.

Вітторіо усміхнувся.

— Якби я хотів, ти був би вже мертвий.

Лео стиснув кулаки.

— Чому?

Вітторіо нарешті підняв на нього погляд.

— Бо ти не схожий на свого батька. І ти не готовий грати у ці ігри.

Лео зробив крок ближче.

— Тоді випробуй мене.

Вітторіо налив ще один келих і підсунув його до Лео.

— Завтра вночі. Я дам тобі один шанс. Але якщо ти програєш – це кінець.

Лео взяв келих, випив до дна і поставив його на стіл.

— Я не програю.

Вітторіо лише всміхнувся.

— Побачимо.

Лео вийшов із будинку Вітторіо, вдихаючи холодне нічне повітря. Його пальці несвідомо ковзнули по внутрішній кишені піджака, де лежав старий срібний запальничка – подарунок батька.

Перед входом чекали Маттео та ще двоє людей. Вони уважно вдивлялися в його обличчя, намагаючись зрозуміти, що відбулося всередині.

— Ну що? — запитав Маттео, ламаючи напружену тишу.

Лео стиснув щелепи.

— Завтра вночі. Він хоче перевірити мене. Це пастка, але я не відступлю.

Маттео сплюнув на землю.

— Старий ублюдок. Він боїться тебе, Лео. Якщо б не боявся, ти був би вже мертвий.

Лео гірко усміхнувся.

— Він не боїться мене. Він просто хоче переконатися, що я готовий бруднити руки, як він.

Маттео запалив цигарку, його очі блищали у світлі ліхтарів.

— І що ти збираєшся робити?

Лео подивився на нічне місто. Вогні далекого хмарочоса відбивалися у його очах, мов примари минулого.

— Я зроблю те, що повинен.

У старому ангарі, що слугував тимчасовим укриттям, панувала напружена атмосфера. Люди Лео чистили зброю, перезаряджали магазини, перевіряли бронежилети.

Лаура сиділа на дерев’яному ящику, її обличчя було блідим, а рана на плечі ще світилася свіжими швами. Вона уважно спостерігала за Лео.

— Я можу допомогти, — тихо сказала вона.

Лео похитав головою.

— Ти маєш відпочивати.

Вона нахилилася вперед.

— Я знаю, що ти думаєш. Але ти не можеш іти туди один.

Лео опустив погляд на свою руку. Кісточки пальців були збиті – нагадування про останні дні, про втрати, про кров.

— Я не один. Але це моя битва.

Лаура стиснула губи, але не стала сперечатися.

Маттео підійшов ближче.

— Все готово. Як тільки настане ніч – ми вирушаємо.

Лео кивнув.

— Тоді пора.

Операція мала пройти в покинутому доку, де колись сім'я Мартеллі зберігала свої контейнери з контрабандою. Тепер це місце стало гнилим серцем міста, де зустрічалися тіньові фігури.

Лео прибув першим, одягнений у чорний костюм, що зливався з темрявою ночі. Його люди сховалися в тінях, готові до будь-якого розвитку подій.

Вітторіо вже чекав.