Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

Поліна постукала у двері мого кабінету й попросила дозволу увійти. Її голос, як завжди, був м’яким, але цього разу в ньому відчувалась тривога.

— Пане Дем’яне, пробачте за турботу, але… тут поліцейський. Він привіз речі пані Еліни.

Я здригнувся. Її ім’я пролунало так різко, ніби ножем розрізали повітря. Еліна. Її більше не було, але кожна згадка про неї повертала мене до тієї миті, коли світ звалився.

— Поліна, я зараз вийду, — відповів я сухо, намагаючись приховати хвилювання.

Поліцейський чекав у передпокої. Високий, із втомленим обличчям, він тримав у руках невелику паперову коробку.

— Ви Дем’ян Арський? — запитав він офіційним тоном.

— Так, це я, — відповів я, хоч у горлі пересохло.

— Мене звати капітан Жовський. Ми знайшли ці речі під час розслідування аварії. Це особисті речі вашої дружини. Нам знадобився час, щоб передати їх, але тепер вони у вас. Прийміть мої співчуття.

Я простягнув руку і взяв коробку. Віна була легкою, але в той самий момент здавалася важчою за все, що я колись тримав у руках.

— Дякую, — ледь чутно сказав я.

Поліцейський кивнув і пішов, залишивши мене стояти в порожньому коридорі з тим, що залишилося від Еліни. Поліна мовчки дивилася на мене. Я знав, що вона хоче щось сказати, але не міг витримати жодного слова співчуття.

— Поліно, повертайся до своїх справ, — попросив я, повертаючись до свого кабінету.

Вона слухняно пішла, і я повернувся до свого кабінету, закривши двері за собою. Сів за стіл і поставив коробку перед собою. Руки тремтіли, коли я розкривав її.

Усередині були дрібниці: її улюблений червоний гаманець, блокнот із нотатками, які вона завжди робила дорогою, і маленький флакон її улюблених парфумів. Я відкрив кришечку і вдихнув запах. Він був таким знайомим, таким рідним, що я відчув, як щось стискається всередині.

На дні коробки лежав її телефон. Екран був розбитий, але пристрій ще працював. Я увімкнув його, і перше, що побачив, — наше спільне фото. Ми стояли на березі моря, сміялися. 

Я притиснув телефон до грудей і закрив очі. Сльози, які я так довго стримував, нарешті вирвались назовні. Вона була тут. В її речах, у її запаху, в кожному спогаді, що спалахнув у моїй пам’яті.

Я почав витягувати з коробки кожну  річ аж поки не натрапив на упаковку таблеток на якому зображений силует жінки. Що це? 

Я дивився на упаковку таблеток, тримаючи її в руках, і відчував, як щось непевне і незрозуміле розповзається всередині мене. Здавалося, що серед усіх цих звичних дрібниць, які я знайшов у коробці, саме ця мала якийсь прихований зміст. Але що саме я мав зрозуміти? Вона була маленька, звичайна, нічим не відрізнялася від інших упаковок ліків, але чомусь я відчував, що вона була частиною чогось більшого.

Я вивів на телефоні пошук і ввів назву препарату, яку побачив на коробці. Мені було важко зібрати думки, але я змусив себе не відволікатися, навіть якщо всередині було порожньо, а серце стискалося від болю. Результати з’явилися швидко. Я натиснув перше посилання і почав читати інструкцію.

"Контрацептиви", — це було те, що я побачив на екрані. Я прочитав кілька рядків, але розум не міг прийняти цього. Це не було просто ліками від головного болю або застуди. Це було те, що призначалося для того, щоб не дати можливості на нове життя. Але як таке може бути якщо Еліна була безплідною? 

Я відставив телефон і поглянув на упаковку таблеток, яка тепер здавалась набагато важчою, ніж була насправді. Я не міг зрозуміти, чому це було в її речах, чому вона тримала це від мене в таємниці, чому вона не сказала нічого. І що тепер робити з усіма цими невідповідними частинами, які раптом виявилися моїм життям? 

Я сидів за столом, втупившись у телефон, який тепер здавався мені чужим, як і весь цей світ. Усі ці роки я думав, що знаю свою дружину до найменших деталей, але тепер усе, що залишилося, — це питання без відповіді. Моя рука мимоволі потягнулася до телефону, що лежав на столі серед решти речей. Можливо, саме там я знайду якусь відповідь. Може, там були повідомлення, розмови, які могли пояснити все те, чого я не розумів.

Я натиснув кнопку включення. Екран спалахнув, і переді мною знову з'явилася фотографія. Та сама, яку я бачив раніше, — ми на березі моря, сміємося. Моя рука тремтіла, коли я прокручував екран, намагаючись знайти щось більше. Але, звісно, це не було так просто.

Пароль. Її пароль.

Я відчував, як серце стискається, коли усвідомив, що навіть не знаю цього простого, але вкрай важливого коду. Всі ці роки ми ділилися всім, що мали, і я був впевнений, що між нами немає секретів. Але тепер, коли я намагався дістатися до її особистого простору, я зрозумів, що я нічого не знав про її таємниці.

Я прокручував у голові можливі варіанти. Можливо, це був її день народження, або щось, що ми часто використовували у наших розмовах. Але кожен варіант був хибним. Кожен введений код, кожен невдалий натиск клавіші підтверджував лише одне — я був повністю відсторонений від її справжнього світу.

Але чим більше я намагався, тим більше мене охоплювала непереборна потреба дізнатися, що було в її телефоні. Я не міг зупинитися. Це було питання не тільки цікавості, а й потреби знайти відповідь на ті питання, які крутилися в моїй голові. Що, якщо в її повідомленнях було щось важливе? Що, якщо я дізнаюсь щось, що змінить все?

Мої думки ставали все більш нав’язливими, і я зрозумів, що якщо я не зможу знайти спосіб потрапити в її телефон, я просто не зможу жити з цією невідомістю.

Я вийшов із кабінету, навіть не помітивши, як швидко це зробив. Мої ноги автоматично понесли мене до вулиці. В голові крутилася одна єдина думка — я маю це зробити. Я маю дізнатися, що вона приховувала від мене. 

Я сів у машину, щоб поїхати до майстра з ремонту електроніки. Мене цікавила тільки одна річ — правда.

Коли я приїхав, майстер був на місці. Він відразу впізнав мене і запитав, що сталося.

— Мені потрібно зняти пароль з телефону, — сказав я, не пояснюючи деталей.