Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

13

 Розділ 13

Ліда вперше за час нашого знайомства демонструвала характер. Вона твердо заявила, що закінчить з роботою,  і тільки тоді зможе піти зі мною. Мені залишалося лише чекати, спостерігаючи за тим, як вона професійно доводить справу до кінця.

Коли Ліда нарешті була готова, ми вирушили до мого кабінету. Я попросив Поліну приготувати нам дві кави. Хотів, щоб наша зустріч залишалася діловою, без зайвих емоцій.

Ліда мовчки виконувала мої прохання, ніби між нами нічого не сталося. Жодного натяку, жодного погляду, який міг би повернути нас до вчорашнього. Я дивився на неї й не міг зрозуміти. Інша б на її місці вже давно спробувала скористатися ситуацією, ловила б удачу за хвіст, будувала плани. А Ліда просто чекала.

— Лідо, — почав я, намагаючись говорити спокійно, — ось контракт, який склав для нас нотаріус. Я хочу, щоб ти його уважно прочитала й, якщо все влаштовує, підписала.

Я відсунув шухляду стола й витягнув теку з документом. Ліда взяла її, не поспішаючи відкрила й пробіглася очима по перших рядках. Її обличчя залишалося незворушним, хоча я пильно стежив за найменшими змінами в її виразі.

— Уважно прочитай, — додав я, намагаючись розрядити напругу, яка, здавалося, зависла між нами.

Вона мовчки кивнула й почала читати. Її пальці ледь помітно рухалися вздовж рядків, наче вона боялася щось пропустити. Я знову відчув, як мене охоплює цікавість. Що вона думає? 

Кава, яку принесла Поліна, залишалася недоторканою. Ліда дочитала документ до кінця, поклала його на стіл і підняла на мене погляд.

— Все зрозуміло, — коротко відповіла вона. — Я згодна. І я вже говорила вам про це. 

Її спокійна реакція збила мене з пантелику. Я очікував питань, сумнівів, можливо, навіть заперечень. Але вона просто погодилася, як і завжди — мовчки й стримано.

— Добре, тоді підпиши, — сказав я, подаючи їй ручку.

Ліда взяла ручку, поставила підпис і повернула мені документ. Її впевненість знову змусила мене задуматися: чи це прояв довіри, чи вона просто хоче уникнути зайвих ускладнень?

Коли все було закінчено, я нахилився до столу, прибираючи контракт у шухляду.

— Дякую, Лідо, — промовив я, намагаючись зрозуміти її мовчазний вираз обличчя.

Коли Ліда вже зібралася йти, вона раптом зупинилася й спокійно запитала:

— Є новини з клініки?

Її тон був стриманим, але в очах я помітив слабкий відблиск напруги.

— Є, — відповів я, трохи задумавшись. — Завтра тобі потрібно буде поїхати туди. Вони готові розпочати підготовку до запліднення.

Ліда лише коротко кивнула. Її реакція була такою ж холоднокровною, як і завжди, ніби ми обговорювали якусь рутинну справу.

— Добре, — промовила вона і вже зробила крок до дверей, але я її зупинив.

— Зачекай ще хвилинку.

Вона повернулася до мене, злегка нахиливши голову, як завжди, коли чекала пояснень. Я підійшов до сейфа, відкрив його і витягнув звідти конверт із грошима. Повернувшись, простягнув його їй.

— Це тобі, — сказав я, дивлячись прямо в її очі.

Ліда подивилася на конверт, але не взяла його одразу. Її погляд ковзнув від грошей до мого обличчя, наче вона намагалася щось зрозуміти.

— Це плата за те, що ти народиш мені сина ну і на... все інше, що може знадобитися, — пояснив я, трохи дратуючись її нерішучістю.

 Ліда відступає, похитуючи головою.

— Я не можу, Дем’яне. Я вже сказала: поки дитина не народиться, ми не повертаємося до цієї теми.

— Лідо, це не просто гроші. 

Вона стискає губи, але твердо відповідає:

— Розумію. Але я маю впоратися сама. Я прийму ваші гроші лише тоді, коли народиться дитина.

Я видихаю, явно намагаючись зібратися з думками. Потім моє обличчя змінюється —  ніби я вирішив щось остаточно.

— Добре, — кажу несподівано спокійно, прибираючи конверт у шухляду.

Ліда дивиться на мене з подивом, але я вже витягую з гаманця банківську картку й простягаю її їй.

— Що це? — запитує вона, не розуміючи.

— Це моя картка. Ти її візьмеш, і вона залишиться у тебе, — мій голос твердий, навіть не залишає простору для суперечок.

— Дем’яне, ні, — вона робить ще один крок назад. — Я ж сказала…

— Це не обговорюється, — перебиваю її. — Якщо раптом знадобиться щось оплатити в клініці чи для процедури зачаття, ти повинна мати можливість це зробити без вагань. Це не подарунок і не милостиня. Це страховка, щоб усе було в порядку.

Ліда намагається щось сказати, але слова застрягають у горлі.

— Я не візьму, — каже вона нарешті, але в її голосі вже немає тієї впевненості.

Роблю крок до неї й вкладаю картку в її долоню і стискаю її пальці.

— Візьмеш. Інакше я не зможу спати спокійно. Ти можеш нею не користуватися, якщо не хочеш. Але вона має бути у тебе.

Ліда дивиться на картку в своїй руці, ніби вона важить тонну.

— Тільки для клініки? — запитує вона тихо.

— Тільки для клініки і всього, що пов’язано з дитиною, — підтверджую. 

Вона мовчки киває, ховаючи картку в кишеню.

— Дякую, — каже вона, ледь чутно.

— Нема за що, Лідо. Просто обіцяй, що скористаєшся, якщо буде потрібно, — мій голос стає м’якшим, але в ньому все ще чутно рішучість.

Ліда киває знову, і між нами запановує тиша, сповнена невимовлених слів.

Я дивився на Ліду і бачив, як вона намагається тримати себе в руках. Її плечі були випрямлені, голова піднята, а погляд холодний і відсторонений. Вона хотіла здаватися сильною. Але я бачив її крізь цю маску. 

Ліда пішла не оглядаючись, а я залишився на самоті зі своїми роздумами. Ця дівчина заслуговувала набагато більше, ніж я міг їй дати. Її погляд, такий рішучий і водночас болісний, досі стояв перед моїми очима. Я розумів, що кожен її крок це боротьба, але нічого не міг змінити.

 В голові роєм снували думки: чи міг я вчинити інакше? Чи могла вчорашня ніч закінчитися по-іншому? Але правда була проста і жорстока — я б ніколи  не зміг дати їй те, чого вона потребувала.

Можливо, після того, як все закінчиться вона буде щаслива без мене. Знайде того чоловіка який полюбить її усім серцем. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍