Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 14 «Особливо ти»

Я першою розриваю погляд, змушуючи себе відірватися від цієї небезпечної близькості. Відчуття його рук на моїй нозі ще відлунює десь під шкірою, залишаючи після себе жар, який не збити навіть нічним прохолодним повітрям.

— Я в порядку, — мій голос звучить хрипло, і я злюся на себе за це.

— Тобі треба в лікарню, — наполягає Тимофій, не відводячи очей.

Я зітхаю й тру ногами, пробуючи поворухнути стопою. Болить, але не критично.

— Це просто розтягнення. Відвези мене додому.

Він стискає губи, ніби бореться з бажанням заперечити. Але зрештою киває.

— Спочатку в лікарню.

— Тимофію…

— Без обговорень, — його голос різкий, владний. Я стискаю щелепи, але сперечатися марно.

Лікар, як я й передбачала, підтвердив легке розтягнення. Нічого серйозного, трохи льоду, бинт — і все буде добре. Тимофій не сказав жодного слова, поки ми були там, але я відчувала його напругу.

Зараз же він мовчки несе мене на руках до квартири. І хай би як я опиралася цьому на початку, всередині щось солодко стискається, коли його руки так легко й упевнено тримають мене.

— Я можу йти, — бурмочу, коли він відкриває двері ногою.

— Не вигадуй, — кидає коротко.

Він проходить у вітальню, акуратно опускає мене на диван і зупиняється прямо переді мною, нахилившись. Його руки з обох боків від моїх стегон, його обличчя — зовсім близько.

Я затримую дихання.

Тимофій не відводить погляду. Його очі темні, уважні. Я знаю цей погляд. Бачила його вже раніше.

Він нахиляється ближче. Моє серце пропускає удар. Я хочу цього.

Хочу ці губ, що наближаються до моїх. Хочу цю пристрасть, що палає між нами.

Але раптом у голові спалахує спогад — в нього є дівчина.

Я різко відхиляюся й дивлюся йому прямо в очі. 

— Тимофію Андрійовичу, — мій голос рівний, хоч усередині шторм. — Вас дівчина вдома чекає.

Його очі спалахують. Він напружує щелепу, відсторонюється.

Щось важливе лопається між нами, ніби натягнута струна.

— Відпочивай, — коротко каже він і, не чекаючи відповіді, йде до дверей.

Я чую, як вони зачиняються за ним, і лише тоді дозволяю собі видихнути.

Я ще кілька секунд сиджу, втупившись у двері, ніби чекаючи, що він повернеться. Але цього не стається.

Руки стискають оббиті тканиною краї дивана. Дихання збите, у голові — хаос.

Це було правильно.

Але чому, чорт забирай, мені так погано від цього?

Я повільно проводжу пальцями по губах, де ще відчувається його близькість. Ще трохи — і він би мене поцілував.

Нервово сміюсь і відкидаю голову на спинку дивана.

Це жахлива ідея.

Це найгірша ідея у світі.

І чомусь я все одно хочу її втілити

Наступного дня Тимофій поїхав з офісу після ранкової наради — у його іншій фірмі виникли проблеми з одним із проєктів. І це було добре.

Принаймні, я могла працювати без постійного напруження від його присутності, без очікування нової прискіпливої критики чи чергової несподіваної витівки. 

Коли почалася обідня перерва, я взяла сумку та попрямувала до виходу з кабінету. Зупинилася біля дверей, риючись у сумці в пошуках ключа від машини. Але вже за кілька секунд мій пошук перервала сварка, що розгорілася біля стійки адміністратора.

— Я маю пройти! Я його наречена! — наполягав знайомий верескливий голос.

Я скривилася.

Боже, що це за вереск, їй що, хтось на хвіст наступив?

Підійшовши ближче, я побачила дівчину, чиє бездоганно укладене біляве волосся сяяло на сонці. Вона тримала в руках крихітну, але неймовірно гучну собачку з бантиками.

Ця псина ідеально пасує своїй господарці.

— Якого біса ти не пускаєш мене до мого нареченого?! — роздратовано запитала вона у адміна, нетерпляче постукуючи каблучками по підлозі.

— Перепрошую, але вас немає в списку відвідувачів, а Тимофій Андрійович нічого не казав про ваш візит, — чемно відповіла адміністраторка, зберігаючи незворушний вигляд. — До того ж його немає в офісі.

Я зітхнула й підійшла ближче.

— Тут якась проблема? — вдавано байдуже поцікавилася я, склавши руки на грудях.

Білявка різко перевела на мене погляд, її очі звузилися, наче вона оцінювала суперницю.

— Так! Мене не пускають до Тимофія!

— Вам уже сказали, що його немає в офісі, — спокійно відповіла я.

— А де ж він тоді?

— Він поїхав до іншого офісу.

— Ти брешеш! Я там була — його там немає! — верескнула вона, мало не придушивши свою собачку, яка й так нервово тремтіла в її руках.

Я роздратовано зітхнула. Яка ж вона гучна…

— Ну, після наради він сказав, що їде туди. Де він зараз — не знаю.

Дівчина стиснула губи, напружено примружилася.

— Він що, у себе в кабінеті розважається з якоюсь шльондрою, а ви його покриваєте?!

Я закотила очі.

— Давайте перевіримо, — спокійно сказала я й витягла телефон.

— Хм, я йому вже дзвонила, він не бере слухавку, — буркнула білявка, схрестивши руки на грудях, але в цей момент Тимофій одразу відповів на мій виклик.

Я краєм ока помітила, як її очі округлилися від подиву.

— Так?

— Тут приїхала ваша наречена, — повідомляю рівним голосом, спостерігаючи за виразом її обличчя.

Пауза.

— Яка ще наречена?

Я зиркаю на дівчину, потім на її собачку, що аж підстрибує від її напруги.

— Ну, така білява з миленьким щуром.

Тимофій важко зітхає.

— Що вона хоче?

— Щоб її негайно пропустили до вас. А ще вона не вірить, що вас немає в офісі, — промовляю, а потім, схилившись ближче до телефону, додаю театральним шепотом: — Думає, що у вас у кабінеті шльондра. І мені здається, що в цей момент я чую, як скрегіт його зубів.

— Я розберуся, — коротко відповідає він і кладе слухавку.

Я ще не встигла нічого сказати Марині, як її телефон задзвонив. Вона миттю відповіла, різко змінивши тон.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍