Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

на владу закону — хоча, якби дезінтеграціоністи мали таку можливість, вони змінили б і закони під свої пріоритети. Дезінтеграціоністська культура прагне прорвати тканину суспільства, вбачаючи в ній основу несправедливих владних ієрархій, та замінити її урядом як моральним арбітром. Дезінтеграціоністська культура прагне послабити вперте небажання американців коритися диктату влади й усунути мовчазну погрозу американців опиратися всякій тиранії. Дезінтеграціоністська культура має на меті підмінити американський дух пригодництва духом втомленого зречення, а зухвалі пошуки успіхів — нервово-панічними вишукуваннями стабільного прибутку.

В іншому дезінтеграціоністи вже перемогли. Європа ухвалила закони проти «мови ненависті», які придушують небажані форми висловлювання. Тепер заклики до цього адресують і Сполученим Штатам. І більшість жителів Заходу прихильно ставиться до цього типу обмеження прав. Зрештою, кому сподобаються люди, які скрізь сиплють сумнозвісним «словом на літеру “н”[16]»? Кому потрібні ресторани, де відмовлятимуть у послугах чорношкірим, євреям або геям? Кому до вподоби образ захмарно багатого передовика сучасних технологій, що розкошує на палубі своєї третьої яхти, коли самотня мати не має чим нагодувати дітей? Яка користь у правах, якщо вони спрямовані проти можливого виправлення цих несправедливостей?

У чому проблема? Відповідь очевидна: щойно ви зробите так, що права означатимуть те, що вам треба, — а саме в цьому суть підміни прав «спільним благом» — права втратять будь-який сенс і ви повністю позбудетеся захисту. Немає способу заборонити мову ненависті, не надавши уряду влади знищити свободу слова. Не можна забезпечити «економічну справедливість», не надавши уряду влади знищити підприємництво. Не можна зобов’язати всіх до расової толерантності, не надавши уряду влади скасувати свободу об’єднань. За це доведеться розплатитися правами. Проте ще більшу ціну доведеться сплатити за те, щоб уряд став арбітром правих і винних, а також єдиним вмістищем влади.

Навіть більше: обмеження нашої культури прав і передавання влади в руки еліт неминуче веде до конфлікту. Це потягне за собою примус і нав’язування — соціальні й урядові. Це перетворить кожні вибори на боротьбу за життя, де політика стане непрямим способом ведення війни.

Розвалюючи культуру, дезінтеграціоністи розвалюють націю.

Права слід знищити, щоб не допустити зловживання ними

Права є річчю хаотичною і ризикованою. У своєму прагненні переладнати саме людство дезінтеграціоністи борються проти особистих прав. Натомість вони пропонують безпеку. Безпеку від мас. Безпеку в масах. Безпеку в чітких межах, встановлених «найкращими людьми».

Дезінтеграціоністи висловлюють своє презирство щодо незгодних, заявляючи, що лише захищають вразливих. Поступ і толерантність, кажуть вони, самі перебувають під загрозою з боку тих, хто порушує вічно змінювані кордони політкоректності. Цей аргумент найчіткіше був сформульований у 60-ті роки XX століття професором Гербертом Маркузе, який стверджував, що варто скасувати свободу слова для домінантних груп, позаяк вона вигідна для них: «Вияв толерантності тоді означатиме не толерантність до рухів справа і толерантність до рухів зліва... Звільнення «гнаних і голодних» передбачає репресії проти їхніх не лише старих, а й нових панів». Нині аналогічний аргумент висуває у Washington Post Ева Фейрбенкс, скаржачись, що ті, хто закликає до суспільної дискусії, схожі на рабовласників із Півдня, які, за її словами, «наголошували на важливості логіки, “фактів”, “істини”, “науки” і “природи” значно більше, ніж північні ритори». (Вона, певно, забула про ту відмінність, що рабовласники тримали рабів, а згодом пішли воювати за збереження рабства в найкривавішій війні за всю історію Америки.)

Цей аргумент був створений силою закону в Європі, де країни, реагуючи на зростання сил зла, таких як нацизм, прагнули призупинити свободу слова, щоб не дати цим силам зміцніти (у Німеччині цей аргумент дістав назву streitbare Demokratie — захист демократії шляхом обмеження прав урядом). Характеризуючи протилежні погляди як однозначно дискримінаційні та небезпечні, ми можемо застосовувати норми «мови ненависті», щоб попередити висловлювання, які нам не подобаються; в культурному полі ми можемо запроваджувати суворі соціальні санкції щодо тих, хто здається нам загрозою для «спільного блага». Проте, як зазначає письменник Кевін Вільямсон:

Ані принципове посередництво просвічених царів-філософів в політичному дискурсі, ані впровадження раціональних правил, які регулюють, що можна казати й думати, а що ні, не будуть альтернативою культурі свободи слова. Альтернативою в реальному світі є нескінченна адгократія[17], у якій домінуватимуть племінна ментальність і соціальна упередженість, що стануть політичною зброєю й будуть підпорядковані політичній дисципліні.

З практичного боку, ми справді втрачаємо нашу культуру свободи слова. Це означає як втрату нашої здатності говорити вільно — або принаймні висловлювати думки в середовищі пропорційності, де на кожну образу відповідають обуренням, — так і втрату наших культурних прав на належну правову процедуру. Наші кар’єри, наші засоби існування, групи, до яких ми належимо, — все може бути зруйновано за одну ніч із будь-якої причини або без причини взагалі. Недостатньо просто мати право на свободу слова. Ми повинні прагнути виступати вільним словом проти вільного слова. І як ми побачимо далі, надто багато американців хочуть висловлюватися менше, а не більше.

Такий хід думок раніше був чужорідним для політиків-лібералів у Сполучених Штатах, які в усьому були згодні з максимою, приписуваною Вольтеру: «Я не погоджуюся з тим, що ви кажете, але я готовий життя покласти, захищаючи ваше право казати це». Тепер це в минулому. Американська спілка захисту громадянських свобод (American Civil Liberties Union — ACLU) колись захищала право куклукскланівців йти маршем в іллінойському місті Скокі, де була велика частка єврейського населення. Але нині ACLU перейшла на інший бік — у 2018 році її внутрішній меморандум пояснював: «Наш захист права на висловлення думки може мати більш або менш шкідливий вплив на забезпечення рівності й справедливості, яким ми віддані... Як організація, що однаково дбає про свободу слова і про рівність, ми повинні докладати всіх зусиль, щоб врахувати наслідки наших дій як для конституційного права, так і для громади, в якій ця думка лунатиме, і для промовця та інших осіб, чиє право на висловлення може бути обмежено в майбутньому». Слово, як бачите, може стати образливим для меншин. І це теж буде проявом гноблення. Отже, найперша з організацій, що захищають свободу слова нації, вирішила відмовитися від абсолютизації свободи слова на користь обмеження прав урядом в дусі streitbare Demokratie. (Крім того, ACLU відмовилася від належної правової процедури: вони виступили проти процедур Розділу IX, за якими гарантується право на захист для студентів, звинувачуваних у спробі зґвалтування або сексуальних домаганнях. У ACLU пояснили це тим, що такі процедури «неправомірно сприяють обвинуваченим». От вам і належна правова процедура.)

Так, тепер незаконно