Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

називати когось у твітері тупим або висувати ідею, яка не вписується в дедалі вужче вікно Овертона прийнятного дискурсу. Перша поправка, що стосується зазіхань уряду на свободу слова, залишилася поза увагою. Проте наша культура осторонь залишатись не може.

Суспільний тиск завжди був головною силою в американському житті, як і в усій історії людства. На початку XIX століття Токвілль вважав, що «цивілізація нашої доби створила вишукане мистецтво деспотизму». У демократичній республіці, писав він, «тіло лишається вільним, а душа поневолена». Натовп, за Токвіллем, може дозволити свободу думки, але тільки до певної межі.

Він [суверен, обраний більшістю] каже: «Ви вільні думати інакше, ніж я, і зберегти своє життя і все своє майно, та якщо таким є ваш намір, ви станете віднині чужаком серед свого народу. Ви можете зберегти громадянські права, та вони будуть вам непотрібні, бо співгромадяни ніколи не оберуть вас, хоч як би ви благали про їхні голоси, й вони зневажатимуть вас, якщо випрошуватимете їхньої поваги. Ви залишитеся серед людей, але вас буде позбавлено прав людини. Ваші ближні цуратимуться вас, як нечистого, а ті, хто найбільш переконані у вашій невинності, покинуть вас, щоб їх не стали цуратися теж. Тож ідіть з миром! Я залишив вам життя, але таке існування незрівнянно гірше за смерть»... Більшість тут живе у безкінечному самовдоволенні, й деяких істин американці можуть навчитися тільки від чужинців або з досвіду.

На думку Токвілля, деспотизм натовпу не менш страшний і загрозливий, ніж деспотизм тиранів. Токвілль стверджує, що позаяк американці «чемні й слухняні», такі суспільні санкції застосовувалися «розсудливо» — він називає «переваги від використання такої влади... безсумнівними». Проте він боявся, що такий соціальний тиск може обернутися на зло.

У цьому, як і багато в чому іншому, припущення Токвілля виявилися нестерпною правдою. Соціальний тиск застосовується нині у страхітливих масштабах. Колись натовп потребував причини для своїх дій. Тепер йому достатньо майданчика в соціальних медіа, а причина додається вже потім. Твітер нагадує ніщо інше, як слабку імунну систему — групу білих кров’яних тілець у пошуках вірусу, яка реагує не на ті стимули: ми накинемося на кого завгодно. Наша культура свободи слова перетворилася на автоімунне захворювання. Так, директорці з корпоративних комунікацій за твіт із недолугим жартом руйнують усе життя мільйонами резонерських закидів, лише щоб продемонструвати свою «доброчесність» за її рахунок. Один із керівників Mozilla Firefox втрачає роботу, бо вмотивовані «журналісти» виявили його фінансову підтримку ініціативи, що виступає за традиційний шлюб. Діти з Конвінгтонської католицької школи опиняються у фокусі прискіпливої уваги медіа за їхній «злочин»: вони носили кепки із символікою Трампа і спокійно стояли, коли на них кричали представники «Чорних євреїв»[18] й один войовничий активіст з американських аборигенів. Ми демонструємо культуру осиного рою, що вбачає заохочення й соціальне задоволення у знищенні ізольованих цілей. Ми з’ясовуємо тренди у твітері, щоб виявити, хто буде нашою колективною мішенню, а наступного дня забуваємо про них.

Усе вже зведено на рівень релігійних ритуалів. Ця нова сторожка релігія прийшла разом із принципами політкоректності, зі жрецтвом медійних еліт, з гріховністю, прощенням і святістю, які визначає натовп. Тепер людина працює не у славу Отця Небесного, а у славу культурно кращих. Нова церква переслідує єретиків і винагороджує істинних вірян. Незгодних судять, як відьом, або змушують до публічної сповіді. Ментальність натовпу насправді створює власну ерзац-тканину суспільства: ми відчуваємо солідарність у винищуванні тих, хто порушує мінливі кордони політкоректності.

Натовп не хоче дискутувати про непопулярне: він хоче заглушити ці думки. Натовп не бажає пояснень: вибачення тільки розлючують його. Натовп не хоче каяття: одної краплі крові у воді достатньо для збудження апетиту.

І хоча справедливо те, що, як зауважував Токвілль, соціальні санкції можуть бути добром — вони підсилюють чесноти та засуджують вади, — натовп у соціальних медіях став таким фанатичним, що вже перейшов по той бік чеснот і вад — у царину чистого залякування та примусу до мейнстрімових ідей. Наші соціальні структури колись призначалися для більших завдань. Тепер вони супроводжують чиїсь дрібні огріхи — або й не огріхи зовсім, позаяк кордони доречності змінюються хаотично, без видимої системи. Коли межі вікна Овертона різко звужуються без жодних на те причин, найпростішою реакцією стає мовчання.

Візьмімо, до прикладу, справу Кевіна Вільямсона. Його прийняли на роботу в часопис Atlantic, тому що він талановитий консервативний журналіст із кумедно мізантропічним світоглядом. Вільямсон одразу сказав головному редакторові Джеффрі Ґолдберґу, що його вступ на цю посаду спричинить різку реакцію лівих політиків. Ґолдберґ запевнив його, що з будь-якою різкою реакцією вони впораються. Натомість щойно на поверхню, не без сприяння політичних опонентів Вільямсона, сплив аудіозапис розмови, в якій він висловився щодо закону про покарання за аборти, Atlantic негайно звільнив його. Але ж погляди Вільямсона ні для кого не секрет — він багато років пише про них. Лякає легкість, із якою можна знищити, перетворити на недоступного для загального споживача того, хто професійно досліджує політичні питання.

Atlantic — приватний бізнес, і якщо він вважає, що, найнявши певного автора, постраждає фінансово, то це закони капіталізму. Часопис так, звісно, не вважав. Тому Вільямсона й узяли в штат. Але тут налетіли твітерники — і Atlantic піддався. Ніхто з рекламодавців не пішов через появу в штаті Вільямсона. Можливо, кілька читачів скасували передплату. Через саму лише загрозу масового цькування у соціальних медіях — і засмучення стажерів з Atlantic — Вільямсона вигнали із цього видання.

Натовп у соціальних медіях прийде по всіх і по кожного: навіть — хоч як це смішно — по того, хто сам підбурював цей натовп до дій. Сара Сілверман — лівачка з палахкотливим поглядом, яка сказала одного разу, що переймання політкоректністю є лише ознакою «старіння», — кілька років тому зізналася, що втратила кілька місць роботи через свої давні стендапи, для яких гримувалася чорним кольором, щоб показати, як складно бути чорношкірим в Америці. Сілверман засуджувала «культуру скасування» і «порноправедності», пояснюючи: «Виходить так — якщо ви не на борту, якщо говорите неправильні речі, якщо один раз твітнули, — то вже кожен готовий кинути перший камінь. Це дуже дивно. Це просто збочення. Бо звучить наче: “Гляньте, який я праведний, я тиснутиму на кнопку «оновити сторінку» весь день, щоб бачити, скільки разів лайкнули мою праведність”». Сілверман у цьому не сама. Стендап-коміки — від Дейва Шаппелла до Азіза Ансарі й Білла Берра — відзначають, що наша бурхлива культура загрожує нині культурі вільного слова. Тепер дозволяється хвалити