Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

Перший день навчання не задався з самого ранку. Це під час канікул було просто ховатися від решти світу в роботі, чи навчанні. Мені прийшлось зіткнутися з причиною своїх кошмарів, та й не тільки них. На навчання я йшла пішки, оскільки стипендію всю вже витратила, а до зарплати ще далеко. В батька просити язик не повертався, в брата тим більше. А мати… мати в лікарні, і я все не можу пробачити собі цього. Не можу пробачити, що вона там, а я тут, займаюсь не зрозуміло чим і просто живу. Мені навіть стало боляче слухати розмови Руслани по-телефону з її власною матір'ю. Відчуваю власну жалюгідність, як ніж по горлу, та я збрешу, якщо це причина моїх сліз і безсоння.

Копнула замет зі злості, послизнулася та розпласталася на снігу. Із самого ранку валив сніг, напевне останній в цьому році. Великі білі сніжинки падали на мене з сірого неба, і я злизнула одну зі своїх губ. Холодна. Земля теж холодна, та я лежу шукаючи для себе не сили, а сенс піднятися.

Повз пройшла якась компанія, вони розсміялися, озираючись на мене. Ну так, я дивна, знали б вони, наскільки дивна. Сіла з похмурим виглядом, треба б мені менше злитися, а то злість моя мені боком же й виходить. Подивилася на чоботи, каблук на правому майже відірвався. Хотіла вилаятися, але лише зітхнула. Встала, скриплячи зубами, останнім часом мені дуже погано, переважно у фізичному плані. Йшла повільно й обережно, вирішивши, що краще вже дійти з цілим взуттям і запізнитися на пару, ніж прийти взагалі без взуття. Ближче до університету все частіше стала помічати дивну реакцію на мене оточення. Коли я вже дійшла до головного двору університету, ноги мене ледве тримали, а студенти не соромилися тикати в мене пальцем зі словами "це та, що напилась й труп Новікової наче знайшла". Так от які плітки про мене ходять? Хто ж про це на все місто розповів? Біля потрібного мені корпусу взагалі натовп зібрався пошепотітися про «ту саму наркоманку». Хто  взагалі це придумав?! Кирило? Чи ще хто? І навіщо?

Якась нехороша популярність у мене вийшла. Зробила невиразне лице, до болю стиснувши замерзлими руками лямку сумки, та рушила крізь натовп. Вони не розступалися, навпаки навмисно штовхали плечима. Зрештою, я йшла напролом, поки натовп не розступився, але не перед мною.

Він ішов попереду своєї зграї, у тій самій білій куртці, чорних джинсах і навіть рукавичках. Треба ж, як вирядився, людину з себе вдає! Холодно йому, ага!

Скільки я не бачила його? Понад тиждень? Чому ж мені здається, що набагато більше? Може тому, що я тепер майже не сплю, якщо не брати до уваги сон від втоми, після роботи, та непритомність. Сон для мене неможлива розкіш, але я ж не залізна, організм втомлюється, і виходило так, що іноді я прокидалася на підлозі, після того, як пішла на кухню попити чайку. Востаннє незручно вийшло, відключилася у ванній, а прокинулася від того, що мало не захлинулася. Руслана образилася на це, вона тоді пізно заявилася додому після зміни, тільки-но заснула, а тут я у ванній кричу і кашляю. Що я тільки не пробувала, щоб заснути: навіть пігулки купила, мало не упаковками їх пила, але нічого не допомагало.

А він, він мучиться ночами так само як я? Йому хоч погано від цього так само як і мені? Ну так, чого йому погано-то має бути, козлу такому?!

На обличчі його не здригнувся жоден м'яз. Виглядає прекрасно, ні тобі мішків під очима, як у мене, ні синців по всьому тілу. Жодних слідів ломки від нашого зв'язування, так і захотілося запитати, а чи було воно взагалі? Він не подзвонив, не прийшов жодного разу після того, як кинув мене, як якесь лайно посеред кухні. Раніше в мені колотила злість, я накрутила себе настільки, що була готова відірвати йому голову руками. Зараз же в мене жахлива втома, змішана з розчаруванням. Я думала про цього козла всі ці дні, мріяла, як шию йому скручу, але зараз розумію, що руки-то короткі.

А чи думав він про мене взагалі? Хоч в якомусь ключі?

Це дивне і дурне запитання пройшлося кігтями по душі, пробуджуючи заснулу лють. Та як він міг?! Кай, скотина!

Хотіла закричати на нього, кинутися видирати змащені лаком патли, але цей вовк буквально взяв і пройшов повз, не кинувши на мене жодного погляду. Немов я порожнє місце, наче не існую в його світі.

— Привіт! — шепнув Кирило, підморгуючи, він йшов слідом. За ним мій брат, що навмисно штовхнув мене плечем, проходячи повз.

Вони повторюються. Мене знову ігнорують, адже я та, з ким можна так вчиняти. Та, кого використають і кидають, насміхаючись з її довірливості.

Моя рука сама згребла сніг з землі та послала сніжок. І вперше у своєму житті я влучила в ціль - точно в ненависну біляву голову. Він зупинився так різко, що Кирило врізався йому в його спину. Решта теж зупинились, Іван оглянувся на мене і покрутив пальцем у скроні, попутно заступаючи мене від свого альфи. Навіть натовп роззяв застиг, з жахом дивлячись на місцевого деспота. Схоже люди здогадувалися, що ці Дем'янові не такі прості, якими здаються, і тепер з задоволенням спостерігають, що відбудеться далі. Кай струснув головою, сніг звалився йому за комір, а потім пішов. Так просто взяв і пішов. Навіть його зграя здивувалася такій реакції. Вирішив ігнорувати мене на повну, так? Як він може просто вдавати, що мене не існує? Знову?!

Мені стало настільки плювати на все на світі, що я ринулась за ним, хто зна з якою метою. Та доля вирішила інакше, каблук хруснув під ногою і я ледь знову не розпласталася на снігу. Вилаялася голосно, майже на весь двір, підняла зламаний каблук і шкандибала в корпус під відвертий сміх інших студентів. Мені було плювати на них, більше заділа власна думка про те, що дійсно жалюгідна в чужих очах, в його очах.