Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"

До кабінету я заявилася ефектно: ручка не піддалася з першого разу, тож я рвонула її з такою силою, що виламала, і двері відчинилися самі. Після гучного "Ой!" я повільно засунула ручку назад, та шкандибала до свого місця, дозволяючи всій групі посміятися від душі над своїм «кумедним» становищем. Один професор із вищої математики не сміявся. Лев Вікторович окинув мене важким поглядом. Ми надто часто стали з ним зустрічатись поглядами, це все до добра не доведе, екзамен не зможу списати.

— Запізнюєтеся, студентка Люта, — промовив він із незадоволеним виглядом і додав. — Знову.

— Вибачте, професоре. Можна сісти? — промимрила, дивлячись у підлогу і намагаючись не звертати уваги на те, що інші все ще сміються.

— Не можна, Люта, не можна. Розв'яжіть-но приклад для початку, — отруйним голоском запропонував він.

Зміряла його недобрим поглядом, знає ж, що розв'язувати в мене погано виходило. Шкандибаючи під регіт підійшла  до дошки. Приклад я розв'язала швидко, все-таки займалася, настрашена підвищеною увагою вчителя.

— Можна сісти? — повторила своє запитання, дивлячись у підлогу.

— Спочатку розв'яжіть цей приклад, — він почав писати інший приклад, у рази складніший за попередній, тож я зависла, намагаючись порахувати кількість дій, необхідних для його розв'язання.

— Ну що, не можете вирішити? — солодким голоском поцікавився професор.

— Можу, — злегка невпевнено відповіла і взялася за розв'язання. Коли я закінчила розв'язок, то вже не питала, чи можна сісти, сама повернулася і шкандибала на задню парту. Цього разу ніхто не сміявся.

— Люта, затримайтеся після пари, — сказав викладач, після того, як перевірив мої розрахунки. Чорт, він точно зрозумів, що я списала лабораторну, там же я використовувала іншу функцію для розв'язання.

Далі почалася нудна пара з нової теми, яку я розібрала ще кілька днів тому. Мені більше подобалося бути двієчницею, тоді хоч не змушували залишатися після дзвінка. Наприкінці пари я хотіла непомітно піти з іншими дівчатами з групи, але не встигла.

— Люта, залишіться, — наказовим тоном повернув мене викладач. — Підійдіть.

До дверей залишалося зовсім небагато, але мені довелося повернутися і шкандибати до столу викладача. Вичікувально подивилася на нього, але він не рухався і якось дивно дивився мені в очі. Взагалі якийсь дивний він. Я ніколи раніше викладачів не боялася, але цього боюся. Чоловік він ніби видний. Трохи за сорок, блондин із зеленими очима, але водночас ніхто з дівчат не божеволіє від нього, навіть попри те, що на його пальці немає обручки. Щось є в цій людині відштовхувальне, що лякає інших. Ось тільки не зрозуміло що. Стоп, а чому немає обручки? Він же розраховувався чужою карткою, з жіночим ім'ям і його фамілію. Картка сестри?

— Як провели канікули, Люта? — запитав він із якоюсь незрозумілою посмішкою. – Чи добре вам працювалось? Чи чим ви там займались у свій вільний час?

На що він натякає? На плітки, що я чи то наркоманка, чи то алкоголічка? І що мені йому відповісти? Мої канікули були доволі «цікавими»: труп на снігу, побиття вовком, роль «трофея» для перевертнів, знущання альфа-козла і бісова ломка через зв'язування! Ворогу такого не побажаєш! Шикарно я канікули провела, просто шикарно! Але чому професор поставив ці запитання мені? Чи так він натякає про перший раз, коли він приїхав заправлятись явно не у тверезому стані? А може злиться, що на канікулах йому прийшлось перевіряти мою явно списану лабораторну роботу? Він же мені так і сказав, що я маю підготовитись. Стиснула губи в тонку смугу, і що мені відповісти йому?

Професор піднявся зі стільця і якось виявився вищим за мене, давлячи своїм авторитетом. Мимоволі сковтнула, дивлячись на викладача знизу вгору.

— Ви непогано покращили свої знання, Дарино, — з незвичною інтонацією промовив він, від чого в мене виникла доволі маячна думка, що він так фліртує. — Ви дуже старанна учениця, виявляється.

Чоловік нахилився так, що його обличчя опинилося дуже близько. В останній фразі явно був сарказм, ні про який флірт тут не має речі. Нагадала собі, що він років на двадцять за мене старший, тож може собі дозволити поводитися зі мною так зверхньо. От тільки мене пересмикнуло від цієї дещо несподіваної думки. Щось мене до остраху лякало в цій людині, що вкупі з нестандартною поведінкою викладача змушувало замислитися, а чи не є викладач іще одним перевертнем?

— Лев Вікторович,— пробурмотіла, відступаючи на крок у переляку, на що він досить моторошно посміхнувся. Точно перевертень! Вовк чортів! — Леве Вікторовичу, я не дуже розумію, про що ви говорите. Можна я піду, а?

— Ну, куди ж ви, Люта? Адже ми тільки почали... розмовляти, — солодким глумливим голоском промовив чоловік і повільно пішов на мене.

Та чого ж мені так щастить на психованих вовків?! Двері відчинилися, тільки-но я вже вирішила, куди бігтиму і кого кликатиму на допомогу.

— Майстра викликали? — почувся голос п'яного чоловіка з відірваною дверною ручкою в руках.

З кабінету я вибігла, не звертаючи уваги на відсутній каблук, і одразу вирушила на вулицю. Усе, вистачить із мене на сьогодні занять! На кожному кроці небезпечні вовчі психопати. Ось і викладач хворий на всю голову виявився, хоча він і не зробив по суті нічого особливого.