Читати книгу - "Архе"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А чоловік?
— Та він общє олігофрєн! Він со мной на дурці лежав. Я в наркологіческому, а він в отому, де псіхи. Та ше й сват мій по мусорникам лазиць. Я йому кажу: «Тату, та не чіпайте то, не беріть до хати. Бог вєдь знає, які люди то перед тобою мали». Ну, так то ж разні енергії нехороші, інфекції… Ну так?
Терезка загіпнотизовано кивнула. А нтон непомітно щипнув її за литку, але Терезка не реаґувала. Вона відчувала, як переживання жінки щосекунди стають їй ближчими… і ближчими.
— А часто Ви тут гуляєте?
— Шовечора. Відколи куриць начала. Ше як з мая.
Терезка по рснула сміхом.
— А шо ти смієшся? — спитала жінка, докурюючи сиґарет у. Терезка тільки щойно зрозуміла, що вся увага жінки дивним чином зосередилася на ній. — Я дурна! Мене на дурку забирали.
— А з чим? З алкоголізмом? — спитала Терезка. Власний голос здався незмірно далеким.
— Три рази з алкагалізмом, а сім раз із нервовим сривом.
Я плакала… не могла перестати плакати, рідних не узнавала.
Спала дуже багато. Зривалася, втікала з хати, нікого не помнила.
Терезка відчула, як її накриває повільна хвиля таких причандалів, наче вона самотужки втулила руру дуру.
Тереза повністю ототожнилась із жінкою. До її середини, до того найчутливішого місця душі, яке називають серцем, на тонкій струні причепили важкезний рояль.
Терезка недовірливо перепитала:
— Скільки, кажете, Ви мали нервових зривів? СІМ?!!
— Да, я мала сім нервових сривів!
Слова, мов блискавки, проскочили всередину, і вона відчула, як (т р і с к а й) тонка струна обірвалася, і ґранд рояль зі свистом полетів униз. Її ликнула така легкість, що Терезка заверещала (пр ор и в а й с я) (прррр о ри ва й с я, СУКО) Лоскочуча легкість виявилася чистим пухнастим боже віллям, вздовж котрого вона пролетіла на шаленій швид кості. Прийшло просте знання — не думання, а пізнання:
Я ПЕРЕЖИЛА СІМ НЕРВОВИХ
ЗРИВІВ, ОДИН ЗА
ОДНИМ, І Я ЗАЛИШИЛАСЯ ПРИ
ЗДОРОВОМУ ГЛУЗДІ!
Я ПЕРЕЖИЛА ЇХ І НЕ
ЗБОЖЕВОЛІЛА! Я НЕ ЗБОЖЕ
ВОЛІЛА! О БОЖЕ, Я НЕ
БОЖЕВІЛЬНА! НЕ БОЖЕ
ВІЛЬНА!!!
Радість і полегшення навалилися на неї незмірною ношею, перед очима потемніло
Остання територія
1
Місто ховалося в теплій зотлілій імлі. Було красиво.
Красиво дуже — з усіма тими зеленими банями, бурими дахами й дзвіницями. Терезка й сама ледь не заплакала. Стан її духу нагадував ті відчуття, коли з операційних швів знімають марлеві пов’язки.
Вітер несе бинти за горизонт.
Поволі Терезка піднялася. Вибрала з волосся сухі листочки, розчесалася, розправила спідницю й озирнулася в пошуках Антона.
Скидалося на те, що в чагарнику вона валялася одна.
Погляд вхопився за дві купки недопалків — білих і рудих.
В її голові відразу ж зародилася історія стосовно поход ження купок. Сиділи собі хлопець і дівчина, з одного класу.
Прийшли, мовляв, після уроків, бо «Треба, Настюха, побаза рити». Він — бикуватий і самозакоханий, вона — блядовита, але…
Терезка завмерла. Десь уже вона це чула… Ні, вона ніби ледь задрімала, та вчасно спохопилася. «Цікаво — сама вигадала, а ледь не купилася!»
Тільки Терезка знала: те, що було вигадкою в звиклому світі, її світі (у всякому випадку — попередньому світі), виявлялося правдою в сусідньому.
З н ею була жінка. Божевільна. Нома д.
— Кинув мене, га д. — сплюнула Терезка і сама ледве почула, що сказала. Голос був далеко далеко…
Вона зітхнула. Всередині легенів ковзнула приємна прохолода, як від плачу. На душі було так дивно, як ніколи.
Дивно дивно.
Ну прост о ШАЛЕНО ди вно. (Так дивуються курчата, коли вилуплюються з колумбового яйця.) Під ногами зблиснула копійка.
Монета номіналом у 10 коп. чеканки 1982 року. Ну хто ще міг загубити монету, крім їхньої знайомої пані «Прилуки будь особливим»?
Знову тілом пробігся легкий струм і злегка задежа в’ючило. Жі нка прохопилася, що вона з тридцять дев’ятого.
А виглядала років десь на п’ятдесят, не більше. Певно, старій і досі видається, що зараз кінець вісімдесятих. Не оправилася після фіаско московської Олімпіади.
Божевільн а. Номад.
Номад.
Адже я колись користалася з їхніх послуг. І не раз.
Всі ми це робили. У дитинстві. Декотрі з нас погубилися.
Пам’ятаєте?
На кілька подихів вона справді повірила, нібито боже вільна Марія на прізвисько Плоскогубці перенесла її в інший вимір. І що дивне дежав’ю — це загадки з дитинств а.
Оглядовий майданчик заповнила групка туристів — жодних видимих ознак номадизму. Терезка відчула, як повертається тривіальність, а разом з нею — і затишок. Все в порядку. Світ залишився таким, яким і був.
Але думка, що вона вже НЕ ТУТ (от кумедно! А ДЕ Ж?!!), не полишала.
«Можливо, саме так це й виглядає? Ходиш, ходиш, розглядаєшся, аж тут бац! — і ти вже не тут, а хрінзнаде. І все то ніби й таке саме, але відчуття ж інші…»
«Хитро, — подумала вона. — До біса хитро задумано.
Вірити, не вірячи. Те, що я люблю. Врешті решт, це завжди гра з самим собою.»
Вийшовши з території Високого Замку, Терезка попря мувала в напрямку вулиці Коптської, щоб зорієнтуватися, як іти додому. Зупинила її явна мішанина букв у назві вулиці.
Замість вул. БЕРАНЖЕ чомусь писало: вул. НАБЕРЕЖНА Кілька вдихів і видихів вона вчитувалася в напис.
Стільки ж часу дивилася на руки з невідступною думкою:
ЦЕ ЯКАСЬ ГРА! Ні, вона не спала, принаймні, наразі ознак сну (окрім неправильної назви вулиці) виявити не вдалося.
Всередині шлунка щось смикнулося. Терезка витягла адресу.
Стара будівля світила сірим небом, що проглядало крізь почорнілі від пожежі вікна й діри в даху. На масивних, перекошених дверях білим коректором хтось написав:
ОСТАННЯ ТЕРNТОРІЯ
«Будинок собі як будинок, абсолютно такий же, як і на Беранже, — шепотів голос, котрий заспокоював сам себе. — Тільки чого мені так дивно? Ніби я сплю, хоч і розумію, що спати я ну ніяк не можу, справді, не можу ж я спати і думати, що я не можу спати… це однозначно ДУЖЕ ХИМЕРНА ГРА».
Відчинити двері — раз плюнути.
В обличчя їй війнуло потойбічним штином гнилизни, а перед очима відкрився зе лено чорний коридор, завалений найнеможливішим
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Архе», після закриття браузера.
