Читати книгу - "Як писали класики: поради, перевірені часом, Ростислав Семків"

неї. Франц не може зрозуміти суті й доцільності своєї наукової діяльності. Центральним проблемним персонажем у цьому сенсі є художниця Сабіна, історія якої побудована якраз як спроба втечі від банальності й кітчу. Проте більшість згаданих проблем так чи інакше постають перед усіма цими, а також паралельними, побіжно змальованими постатями книги. Як бачимо, кожен персонаж Кундери проблемно, навіть ідеологічно навантажений. Проте автор бачить ідеологію не як строгу систему істин, яка існує поза текстом. Це буквально життєва позиція того чи іншого персонажа, яка стає зрозумілою в межах самого тексту і є наслідком їхнього текстуального розвитку.

Відтак кожен із персонажів повинен бути наділений добротно продуманим світоглядом, який має свою власну логіку й не обов’язково узгоджується із позицією самого автора. Останній буквально вигадує особистості постатям у тексті й надалі розвиває їх відповідно до вірогідності дій самого персонажа. Кундера любить втручатися у текст прямими авторськими коментарями, перериваючи історію, проте в межах сюжету персонажі мають залишатися незалежними. Автор демонстративно погоджується або не погоджується з ними, може полемізувати, насміхатися чи співчувати, але діятимуть ці постаті самостійно — будуть цілком автономними.

Тобто роман не ілюструє ідеологічну позицію автора, а пропонує зусібіч обміркувати якусь важливу життєву проблему, а також кілька їй супутніх проблем. Читач потрапляє у вир багатоголосся, де персонажі висловлюють «власні» погляди, проте присутній також і автор зі своїми коментарями. Для читача такий роман є поштовхом до необхідності стати на чийсь бік, визначитися щодо головної проблеми тексту. Тут і далі Кундера говорить про поліфонію роману, щоправда, не озираючись на Михайла Бахтіна, який у своїх теоретичних працях висунув аналогічну концепцію за кілька десятиліть до чеського письменника. Однак у Бахтіна поліфонічність стосується якраз ідеологічного багатоголосся тексту, а для Кундери, як побачимо далі, це ширша концепція, що зачіпає ще й композицію.

Що ж до способів зробити роман «жвавим», то автор «Мистецтва роману» називає три: він говорить про стислість викладу, важливість романного контрапункту та романного есею. Що він має на увазі?

Зі стислістю викладу все більш чи менш зрозуміло. Як вже було сказано, довго говорити ніколи — треба одразу вкидати читача в ситуацію персонажів, щоб він чітко розумів проблематику тексту. Знову ж, негативним прикладом для Кундери постають реалістичні романи, де автори тратять багато часу й місця, щоб описати тло подій, «розвинути» персонажів — все це має бути, навпаки, лаконічно й влучно. Звучить дещо дивно, якщо пам’ятати про культових літературних бонз самого Кундери — Пруста з багатотомним «У пошуках втраченого часу», Джойса з «Уліссом», Кафку із «Замком», Музіля з «Людиною без властивостей», Броха з трьома книгами «Сновид» і Томаса Манна з буквально усім, що він написав. Сам Кундера, вочевидь, сказав би, що в усіх згаданих модерністських романах просто багаторазово й щораз глибше проговорено проблемні ек-зистенціалістські питання й знехтувано несуттєвим (локації, зовнішність персонажів і т. д.). З іншого боку, його романи якраз невеликого обсягу, тобто власної вимоги стислості він сам дотримується.

Найважливішою є майстерність романного контрапункту, тобто вміння будувати динамічну композицію тексту. Він має бути структурований, розбитий на кілька логічних частин, причому вони не повинні бути однаковими за довжиною та інтенсивністю дії (звідси — паралель із музичним контрапунктом). Однакові за часовою тривалістю та подієвою насиченістю частини, каже Кундера, схожі на ряд громіздких шаф, які автор висуває перед очі читача. Це знуджує й знеохочує. Питання композиції роману проговорені в «Мистецтві роману» найбільш детально, тому нижче про це я розповім в окремому параграфі.

Нарешті, романний есей. Оскільки ми пишемо проблемний текст, є сенс основні думки стосовно центральних питань винести в окремий розділ чи значний за обсягом відступ. Так, у «Нестерпній легкості буття» маємо окремий есей про кітч. І це дослівно есей — пряме філософування автора, де яскраво означено його погляди й оцінки. Лише Кундера одразу ж застерігає, у чому особливість такого розмислу. Якщо есей написаний науковцем або навіть письменником, але поза романом (скажімо, як колонка у пресі чи в збірнику подібних текстів), його тези й оцінки набувають однозначності та серйозності. Ми сприймаємо такий демарш автора на тлі всіх своїх наявних знань, погоджуємося або вступаємо в полеміку — теж цілком серйозно.

Натомість якщо подібні роздуми є частиною роману, вони функціонують в іронічному контексті, адже в художньому творі немає нічого певного. Тут панує не твердження, не факт, а припущення та можливість. У романі можна висловити найбільш провокативні, навіть неймовірні думки й саме тому він є для нашого автора максимально ефективним розмислом, рівня якого не здатні сягнути всі науки про людину разом.

Набувши необхідної жвавості через стислість викладу та композиційну динаміку, засвідчивши свою глибину в максимальній конкретиці проблемних питань, добрий роман неминуче спонукатиме читача пережити різновид катарсису, який Кундера називає «миттю екстазу». Античний катарсис є досягненням просвітлення (чи зняттям напруги) через співчуття. Саме в цьому Арістотель бачить мету трагедії. Натомість «мить екстазу» — це концентроване переживання, що є глобальним виявом естетичного. В епіцентрі екстазу увага читача прикута лише до тексту — все інше, решта світу, його в цей момент не цікавить. Первісно може здатися, що тоді читач підноситься над ситуацією і сягає якогось вищого (платонівського) світу поза межами тут і тепер. Але Кундера заперечує це бачення як романтичне.

Ні, читач якраз гостро переживає прив’язаність до конкретної миті свого існування. Він відчуває повноту життя, забуваючи про власну історію до і перспективи після. Минуле і майбутнє перестають існувати. Час зупиняється.

Так діє сильний текст, так має працювати добрий роман. Проте ставки ще вищі. Центральною особою, яка може й мусить пережити свою «мить екстазу», є не читач, а сам автор. Адже це він проговорює у тексті найважливіші для себе питання, він очима своїх персонажів дивиться на ситуації і переживає пікові стани. Роман є відповіддю на внутрішні колізії авторської психіки, це автора він захоплює, це його вводить в екстаз. У момент письма ніщо не має значення. І читач теж. Лише інтенсивне переживання автором факту своєї творчості. Тоді зрозуміло, чому Кафка каже: «Усе, що не стосується літератури, я ненавиджу».

Мілан Кундера, сумний нарцис, що нескінченно вдивляється у досконало дзеркальну поверхню власних текстів, абсолютизує роман як засіб пізнання себе і як універсальний символ людської цивілізованості. Для цього варто лише розповісти дотепну історію, що спонукатиме мислити, але мислити тільки в межах неї самої. Це як відкрити галактику на денці горнятка з кавою. Адже роман