Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 22

– Ми звісно раді, що з вами все добре, але…– після довгих розпитувань і перевірок на те чи всі цілі, говорила Розалія.– Це мене ви вибрали головною за весільну церемонію і я тут...

– Сестричко, але ж тебе ніхто не обирав,– насмішкувато промовив Крейг. Він то стовідсотково знав, що золотоволоса красуня взялася за старе. Ех, знову прокинулася ця організаторська натура, проте…

– Замовкни, Крейг,– промовили ми з Розалією в один голос. Ну не промовчати ж мені, маючи таку прекрасну можливість та ще й підтримку чудову підтримку з боку молодшенької сестрички.

Він просто махнув рукою і пішов у бік крила, де розташовувалися гостьові кімнати. Більшість присутніх також швиденько розійшлися. Залишилися тільки ми з Дарісом, Розалія та Філіп – однозначно найкращий працівник в цьому домі.

– Ви ще не готові? Карета вже прибула,– промовив, як завжди приємним голосом, проте він вже не викликав того вже здавалося б забутого відчуття спокою.

– Яка ще карета? Хіба весілля не завтра?– не стрималася, щиро дивуючись цим словам та на ходу панікуючи, бо я ж бо геть не готова.

– На жаль, хвороба не відпускала вашу велич…– почав було Філіп пояснювати що до чого, але Даріс його одразу перебив.

– Люба, з моменту на озері минуло вже два дні,- промовив він, чомусь кидаючи злі погляди на Філіпа. Але в чому тут його вина? Адже то мене підкосила дивна хвороба і через мою ж тупість та того дивного дракона, що можливо навіть хотів зробити як краще, а вийшло як завжди.

– Сестричко, ти проспала більше доби, а потім ми всі збіглися на твої пронизливі крики. Я так рада, що все минулося,– обійняла вона мене вкотре за сьогоднішній день Розалія.– Проте негайно йди збиратися. Весільна церемонія почнеться ось-ось, всі гості, серед яких є досить таки поважні ендорці вже зібралися, а ніхто з нас досі не готовий. Ми ж не переноситимемо весілля, правда?

– Ні,– одразу ж промовила, не даючи нікому часу сказати щось інше, а сама при цьому поглянула на Даріса та й таким поглядом… Ох…Здавалося полетять (ні, не іскри), а справжнісінькі сердечка, як от камінчики у моїх улюблених діамантових сережках.

– Навряд чи ми зможемо чекати,– промовив і собі майбутній чоловіченько, беручи мою долоню у свою так ніжно-ніжно.– За ці довгі години ми пережили стільки всього, що буде мукою не називати кохану законною дружиною ще хоча б на один день довше.

У відповідь же почули одні лише захоплені вигуки, які перервали наші суворі, проте не менш закохані погляди. Розалія з Філіпом миттю розбіглися в різні сторони, а ми знехотя розійшлися по спеціальних кімнатах, виділених нам на цей день. Як на найсильніших магів королівства, ми надто сильно віримо у якісь там стародавні прикмети і забобони. Але нехай цей день буде ідеальним хоча б зараз.

 

Величезна уквітчана зала у такому знайомому класично стилі з його колонами та арками була повністю заповнена гостями. Я повільна йшла по ній, під руку з татом, самим Ельміром Менджілем й абсолютно не розуміла, чому король вирішив завітати на весілля звичайного, хоч і найкращого мага королівства. Та й мені здалося, що почувається він не так уже й добре. Також не могла збагнути і з якого дива на весіллі повинні бути присутні всі міністри з питань магії. Хоча вони хоча б якось можуть таки бути пов’язаними з усім цим.  А як же всі інші?

Отож я йшла по, на вигляд, найвитонченішій доріжці з дорогоцінних каменів, хоча здавалося, що насправді ж це був деформований магією звичайнісінький паркет. Навколо було вкрай багато ендорців і не впевнена, що тільки їх. Ну одного дракайна і кількох кейнторіанців я бачила точно. Всі витріщалися на мене і це починало нервувати навіть таку непробивну людину, як моя скромна особина.

Я спіткнулася один раз, перечепившись через сукню і це було диво, адже вона не була ні пишною, ні надто довгою. Одним словом, перечепитися буквально було ні за що. Потім спіткнулася вдруге. Втретє. От наче мені це хто магією навіював. Хай тільки дізнаюся про це... На четвертий раз вже не втрималася і почала падати. Хаотично начакловувала на себе різноманітні вже надто знайомі заклинання, на ходу розуміючи, що встигла поставити з сотню захистів на сукню, а не на саму себе. Тоді вирішила створити собі трішки везіння. Але це була помилка. Я приземлилася на батут, що перемістився з ділянки для запрошених акробатів і впавши на нього, полетіла прямо у старішину, а заразом і хранителя магії Кепітелії, який чомусь не додумався і кроку ступити зі свого місця чи застосувати магію задля власної ж безпеки.

Оскільки літати не навчилася, матеріалізовувати предмети не вміла, а магією удачі могла накликати лише ще більшу біду, просто опустила руки і почала сподіватися, що сукня пом’якшить мені падіння. Не дарма ж вона під дією стількох надпотужних заклинань. Проте все обійшлося. Даріс, що з якогось дива був зосередженим на розмові з якимось незнайомцем, а не на мені, якраз вчасно підійшов на кілька кроків і підхопив мою скромну особину. Я ж полегшено видихнула. Все було добре: сукня ціла, я не переламала собі й хранителю кістки, поруч мій наречений і однозначно – перше й єдине кохання всього мого життя. Виходила просто казка, а не весілля. 

Коли ж я нарешті зрозуміла, що досі ніжуся в обіймах нареченого, а на нас звернені сотні поглядів (в тому числі й короля), почала намагатися вислизнути з Дарісових рук. Думала, що почуття на кілька хвилин затьмарили і його мозок, але наречений просто немов завис, дивлячись, як одна з гостей поволі встає зі свого місця й покидає залу. Вони немов спілкувалися ментально і хто я була така, щоб не влізти у їх розмову, тим паче, що для цього блок був значно послабленим.

– Та що ти кажеш, я можу й сама вирішувати, що мені робити. Думаєш, якщо маєш замок, то можеш вирішувати все?

– Але я не хотів би втратити тебе. 

– Я побачила все, що потрібно – ви кохаєте одне одного і тобі давно пора було б відпустити мене, то чому ж не робиш цього?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍