Читати книгу - "На волю!"

вояком, якого будь-коли бачив Громовий Клан!

Вогнелап задер підборіддя, відчуваючи гордощі через захоплені коментарі кошенят. Він пройшов услід за своїми друзями до центру галяви.

— Гадюка! — нявкнув Сіролап, коли новаки поклали свою здобич на загальну купу для розподілу.

— А з цим мені що робити? — запитав Круколап, принюхуючись до змії, що лежала біля купи.

— Ти можеш їсти змій? — запитав Сіролап.

— Ти краще про свій живіт подбай! — пожартував Вогнелап, турнувши Сіролапа головою.

— Ну, я б не хотів її їсти, — пробурмотів Круколап. — Тобто у мене в роті доволі паскудний присмак після того, як я її сюди приніс.

— То покладімо її на пень, — запропонував Сіролап. — Щоб Порохолап і Пісколапка побачили, коли повернуться.

Кожен із них взяв собі частку здобичі, і, захопивши гадюку, друзі потягли все до свого кубла. Сіролап обережно поклав гадюку на пні, так її примостивши, щоб вона була добре помітною з будь-якого боку. Тоді вони поїли. Закінчивши трапезу, повсідалися поруч, щоб почистити одне одного і поговорити.

— Цікаво, кого Синьозірка обере для походу на Зборище, — нявкнув Вогнелап. — Завтра уже повня.

— Пісколапка і Порохолап були уже двічі, — зауважив Сіролап.

— Мабуть, цього разу Синьозірка обере когось із нас, — припустив Вогнелап. — Хай там як, а ми ось уже три повні тренуємося.

— Але Порохолап і Пісколапка все ж старші новаки, — зауважив Круколап.

Вогнелап кивнув:

— Зборище буде важливим. Клани зустрінуться вперше, відколи зник Вітряний Клан. Жоден кіт не знає, що Тіньовий Клан скаже про це.

Тихий рявкіт Тигрокігтя перебив їх:

— Маєш рацію, малий, — вояк підкрався до них непоміченим. — До речі, Вогнелапе, — м’яко додав він, — Синьозірка хоче тебе бачити.

Вогнелап підвівся. Цікаво, чого б то Синьозірка хотіла його бачити?

— Зараз же. Якщо ти не зайнятий, — нявкнув Тигрокіготь.

Вогнелап зірвався і стрімголов кинувся через галявину до лігва Синьозірки.

Синьозірка сиділа надворі, нетерпляче помахуючи хвостом. Побачивши Вогнелапа, вона підвелася і вичікувально подивилася на нього.

— Тигрокіготь сказав мені, що бачив, як ти сьогодні розмовляв із котом з угідь Двоногів.

— Але… — почав Вогнелап.

— Він казав, ти почав із ним бійку, яка закінчилася тим, що ти ділився з ним язиками.

— Це правда, — визнав Вогнелап, відчуваючи, що його хутро настовбурчилося, ніби для захисту. — Але він мій старий друг. Ми з ним росли разом, — він запнувся і нервово ковтнув. — Коли я ще був домашнім.

Синьозірка довго вдивлялася в нього.

— Ти сумуєш за старим життям, Вогнелапе? — запитала вона. — Подумай добре, але зараз.

— Ні, — він похитав головою. Як Синьозірка могла таке подумати? Що вона намагалася з нього витягнути?

— Ти хочеш покинути Клан?

— Звісно, ні! — це питання глибоко вразило Вогнелапа.

Синьозірка, здавалося, не відчула почуття у його відповіді. Вона похитала головою, раптом ставши старою і втомленою.

— Я б не засуджувала тебе, якби ти покинув нас, Вогнелапе. Мабуть, я надто багато від тебе очікувала. Можливо, я поспішила з рішенням, бо Клану були потрібні вояки.

Вогнелап здригнувся від жахливої думки про те, щоб назавжди покинути Клан.

— Але моє місце тут! Це мій дім! — запротестував він.

— Мені потрібно більше, ніж просто це, Вогнелапе. Я маю вірити у твою відданість Громовому Кланові, і надто зараз, коли очевидно, що Тіньовий Клан планує напад. Тут немає місця для тих, хто не певен, належить їх серце минулому чи сьогоденню.

Вогнелап глибоко вдихнув і заговорив, ретельно добираючи слова:

— Коли я сьогодні зустрів Ляпка (це той кіт, за розмовою з яким мене побачив Тигрокіготь), я побачив, яким би було моє життя з Двоногами. Я щасливий, що не зостався. Я пишався тим, що пішов, — він незмигно витримав погляд Синьозірки. — Зустріч із Ляпком переконала мене, що я прийняв правильне рішення. Я б ніколи не був задоволений безтурботним життям кицюні.

Синьозірка якусь мить пильно дивилася на нього, примруживши очі. Тоді кивнула:

— Чудово. Я вірю тобі.

Вогнелап схилив голову на знак поваги і тихо, заспокоєно видихнув.

— Я розмовляла із Жовтоіклою, — вже лагідніше нявкнула Синьозірка. — Вона про тебе високої думки. Знаєш, вона ж мудра стара кішка. І, здається мені, не завжди мала такий паскудний характер. Насправді, гадаю, з часом вона мені сподобається.

Вогнелап відчув дивне тепло задоволення на цих словах. Можливо, поки він про неї дбав, то прив’язався до неї, незважаючи на її паскудний характер. Хай там як, він радів з того, що Синьозірці вона теж подобалася.

— Але є в ній дещо, що мені не подобається, — спокійно провадила Синьозірка. — Поки що вона житиме із Громовим Кланом, але залишиться в’язнем. Королеви подбають про неї. Ти ж маєш зосередитися на тренуваннях.

Вогнелап кивнув і уже чекав, що його відпустять, але Синьозірка ще не закінчила:

— Вогнелапе, хоч сьогодні ти й повівся нерозумно, забалакуючи до хатнього кота, Тигрокігтя таки вразили твої мисливські навички. Насправді він повідомив, що ви всі добре впоралися. Я задоволена твоїми успіхами. Ти підеш на Зборище — ви всі троє підете.

Вогнелап заледве встояв на ногах від захвату. Зборище!

— А що ж Порохолап і Пісколапка? — пронявчав він.

— Вони зостануться і охоронятимуть табір, — відповіла Синьозірка. — А зараз можеш іти.

Вона змахнула своїм довгим хвостом, відпускаючи його, і продовжила вмиватися.

Сіролап і Круколап вражено дивилися, як Вогнелап, весело підстрибуючи, прямує до них. Вони знервовано чекали на нього біля пня.

— Ну? — нетерпляче запитав Сіролап. — Що вона сказала?

— Тигрокіготь розповів нам, що сьогодні вранці ти ділився язиками з кицюнею! — випалив Круколап. — Ти в халепі?

— Ні. Хоча Синьозірка цьому не зраділа, — сумовито зауважив Вогнелап. — Вона подумала, що я можу захотіти залишити Громовий Клан.

— Ти ж не хочеш, правда? — запитав Круколап.

Вогнелап приязно штурхонув його.

— Так, вам би це не сподобалося. Я ж вам потрібен, щоб ловити мишей! А то все, що ви зараз можете зловити, — це старі кошлаті білки!

Сіролап ухилився від лапи друга і підвівся на задні, щоб віддячити йому тим самим.

— Ви нізащо не вгадаєте, що ще вона сказала, — повів далі Вогнелап. Він був надто вражений, щоб марнувати час на жартівливі бійки.

Сіролап знову опустився на чотири лапи.

— Що ж? — запитав він.

— Ми йдемо на Зборище!

Сіролап заверещав від захвату і стрибонув на пень. Задньою лапою він випадково підкинув гадюку в повітря. Та впала Круколапові на голову.

Круколап аж стрепенувся від переляку і несподіванки, а тоді повернувся до Сіролапа.

— Обережно! — сердито сказав він, струснувши змію на землю.

— Боїшся, що вкусить? — піддражнив Вогнелап. Він припав до землі та із сичанням почав підповзати до Круколапа.

Круколап смикнув вусами і відрубав:

— Тільки не така недолуга змія, як ти! —