Читати книгу - "На волю!"

крізь підлісок і відчуваючи його страх. — У моїх угіддях!».

Він швидко наближався до втікача. Той сповільнив свій карколомний біг, готуючись видряпатися на широкий замшілий пень поваленого дерева. Відчуваючи, як кров шумує у вухах, Вогнелап єдиним зусиллям стрибонув на чорно-білу спину.

Вогнелап відчував, як кіт борсається під ним, і тоді впився у нього всіма своїми пазурами. Той заволав від безнадії і переляку.

Вогнелап втягнув пазурі й позадкував. Чорно-білий кіт звівся на лапи біля основи пенька і, тремтячи, глянув на нього. Вогнелап підняв носа, відчуваючи укол огиди через легку здачу супротивника. Цей м’якенький, тлустий хатній кіт з круглими очицями і вузькою мордою дуже відрізнявся від жилавих, міцних котів, із якими тепер мешкав Вогнелап. І все-таки щось у ньому здавалося Вогнелапові знайомим.

Він придивився пильніше. Принюхався, вбираючи запах іншого кота. «Я не впізнаю цього запаху», — подумав він, порпаючись у пам’яті.

Тоді Вогнелап збагнув.

— Ляпко! — гучно верескнув він.

— 3-звідки т-т-ти з-з-знаєш мо-моє ім’я? — заїкаючись, запитав Ляпко, не припиняючи задкувати.

— Це ж я! — нявкнув Вогнелап.

Домашній кіт виглядав спантеличено.

— Ми з тобою дружили ще кошенятами. Я мешкав у сусідньому садочку! — наполягав Вогнелап.

— Рудько? — пронявчав Ляпко. — Це ти? Ти знову зустрів диких котів? Чи мешкаєш у якомусь новому домі? Певно що так, раз ти досі живий.

— Тепер мене звуть Вогнелапом, — нявкнув кіт.

Він розслабив плечі, так що його шерсть знову спадала гладенькими рудими хвилями.

Ляпко теж розслабився. Його вуха піднялися.

— Вогнелапом? — зачудовано перепитав він. — Що ж, Вогнелапе, здається, твої нові домашні поганенько тебе годують! Ти не був такий кощавий, коли ми востаннє бачилися!

— Мені не треба, щоб Двоноги мене годували, — відповів Вогнелап. — Переді мною цілісінький ліс їжі.

— Двоноги?

— Домашні. Так їх називають Клани.

Якусь мить Ляпко здавався вкрай збентеженим, а потім його враження змінилося на цілковитий захват:

— Хочеш сказати, ти живеш із дикими котами?

— Так! — Вогнелап на мить замовк. — Знаєш, ти пахнеш… інакше. Не впізнаю цей запах.

— Не впізнаєш? — перепитав Ляпко. Він принюхався. — Думаю, ти звик до запаху тих диких котів.

Вогнелап похитав головою, ніби хотів прийти до тями.

— Але ми росли разом. Я мав би знати твій запах так само, як запах рідної матері.

Тоді Вогнелап згадав. Минуло шість повень. Не дивно, що Ляпко виглядав таким м’якотілим і тлустим, що пахнув так незвично.

— Ти був у Різуна! — видихнув він. — Тобто у ветеринара.

Ляпко знизав огрядними плечима.

— То й що? — нявкнув він.

Вогнелап німував. Тож Синьозірка мала рацію.

— Та годі тобі! Як воно, жити диким? — допитувався Ляпко. — Так добре, як ти собі гадав?

Вогнелап на хвильку замислився: думав про минулу ніч, проведену у мокрому кублі. Подумав про мишачу жовч і прибирання за Жовтоіклою, про свої намагання сподобатися водночас Левосерду і Тигрокігтю на тренуваннях. Пригадав, як йому доводилося зносити насмішки через те, що він кицюня. Тоді згадав захват своїх перших ловів, гони лісом за білкою, теплі зоряні вечори, коли він ділився язиками зі своїми друзями.

— Тепер я знаю, хто я, — просто відповів він.

Ляпко схилив голову набік і втупився у Вогнелапа, явно збентежений.

— Мені пора додому, — нявкнув він. — Скоро час годівлі.

— Обережно, Ляпку, — Вогнелап підійшов і на прощання лизнув свого старого друга поміж вух. Ляпко відповів тим самим. — І пильнуй. Тут неподалік може бути інший кіт, який не настільки любить кицюнь, тобто хатніх котів, як я.

Вуха Ляпка нервово затремтіли від цих слів. Він полохливо озирнувся і застрибнув на стовбур поваленого дерева.

— Бувай, Рудьку, — нявкнув він. — Я всім розповім, що з тобою все гаразд!

— Бувай, Ляпку! — нявкнув Вогнелап. — І смачного тобі!

Він спостерігав, як білий кінчик Ляпкового хвоста зникає за деревом. Ген далеко чув шерех від потрушування сухого корму і закличні голоси Двоногів.

Вогнелап повернувся із високо задертим хвостом і вирушив назад до свого власного дому, на ходу принюхуючись до повітря. «Тут я знайду зяблика, може, двох, — вирішив він. — А тоді спіймаю ще кого-небудь на шляху назад крізь сосни». Після зустрічі з Ляпком у ньому нуртувала енергія — він зрозумів, наскільки йому пощастило жити у Клані.

Він підвів погляд на гілки над головою і почав нечутно скрадатися лісовою підстилкою, напруживши кожнісіньке чуття. Залишалося тільки вразити Синьозірку і Тигрокігтя, щоб цей день став цілком бездоганним.

Розділ 11

Вогнелап повернувся із міцно затисненим в зубах зябликом. Він кинув його перед Тигрокігтем, який чекав на новаків посеред гаю.

— Ти повернувся першим, — нявкнув вояк.

— Так, але мені треба принести ще багацько здобичі, — швидко відповів Вогнелап. — Я запорпав її у…

— Я достеменно знаю, що ти зробив, — прогарчав Тигрокіготь. — Я за тобою стежив.

Шелест у чагарях попередив про наближення Сіролапа. У роті він тримав невеличку білку, яку поклав біля Вогнелапового зяблика.

— Пхе! — сплюнув він. — Білки надто пухнасті. Тепер цілий вечір вибиратиму шерсть із зубів.

Тигрокіготь не зважав на бурчання Сіролапа.

— Круколап запізнюється. Дамо йому ще трошки часу і повернемося до табору.

— А якщо його вкусила гадюка? — заперечив Вогнелап.

— Тоді він сам винен, — холодно відповів Тигрокіготь. — Дурням не місце у Громовому Клані.

Вони чекали мовчки. Сіролап із Вогнелапом перезирнулися, стурбовані через Круколапа. Тигрокіготь незрушно сидів, занурений у власні думки.

Вогнелап першим відчув запах Круколапа. Він зірвався на рівні. Водночас чорний кіт приземлився на галявині з незвично самовдоволеним виразом. Із його морди звисало довге, ніби поцятковане самоцвітами, переливчасте тіло гадюки.

— Круколапе! Усе гаразд? — гукнув його Вогнелап.

— Агов! — нявкнув Сіролап, кидаючись уперед, щоб роздивитися Круколапову здобич. — Вона тебе вкусила?

— Я був для неї надто швидкий! — гордо промуркотів Круколап. Тоді наштовхнувся на погляд Тигрокігтя і замовк.

Тигрокіготь подарував усім трьом новакам холодний погляд.

— Ходімо, — сказав коротко. — Позбираймо решту здобичі та йдемо назад до табору.

Вогнелап, Сіролап і Круколап увійшли до табору, плентаючись позаду Тигрокігтя. Солідна денна здобич звисала з їхніх зубів, а Круколап продовжував спотикатися об свою мертву змію. Коли вони вилізли з ожини на територію табору, купка кошенят виповзла з ясел.

— Глянь! — почув Вогнелап. — Новаки, щойно з полювання!

Він упізнав маленького котика, на якого вчора викричалася Жовтоікла. Біля нього сиділо пухнасте сіре кошеня, якому і двох повень не було. Поруч стояли ще двоє кошенят: чорне і плямисте.

— Хіба це не та кицюня, Вогнелап? — пискнуло сіре.

— Так, глянь на його руде хутро! — нявкнуло чорне.

— Кажуть, він добрий мисливець, — додало плямисте. — Трошки схожий на Левосерда. Думаєте, він так само вправний?

— Не дочекаюся, щоб почати тренування, — нявкнуло перше кошеня. — Я стану найкращим