Читати книгу - "Кров і попіл, Анна Джейн"

Він стояв біля одного з контейнерів, одягнений у темно-сірий піджак, що ідеально сидів на ньому, незважаючи на його вік. Його срібне волосся відбивало світло ліхтарів.

— Ти прийшов, — сказав він із усмішкою.

— Ти ж дав мені вибір, правда? — Лео відповів холодно.

Вітторіо злегка нахилив голову.

— Завжди є вибір, племіннику. Просто він не завжди тобі сподобається.

Він зробив знак, і два його охоронці вивели зв’язаного чоловіка. Це був один із людей Лео – Ніко, його давній союзник.

Лео стиснув кулаки.

— Що це означає?

Вітторіо вказав на пістолет, що лежав на ящику.

— Якщо ти справді готовий керувати цією сім’єю, доведи це. Вбий його.

Настала тиша.

Лео дивився на пістолет, потім на Вітторіо, а потім на Ніко, який мовчки дивився йому в очі.

Це був тест. Старий хотів побачити, чи здатен Лео принести в жертву навіть тих, хто йому вірний.

Лео повільно взяв пістолет.

Вітторіо усміхнувся.

— Ось і добре. Тепер покажи, що ти справжній Мартеллі.

Лео підняв зброю.

Прицілився.

А потім різко повернув її в бік Вітторіо.

— Якщо ти хочеш крові – почнемо з тебе.

Вітторіо не здивувався. Його очі звузилися, але усмішка залишилася на місці.

— Ти зробив свій вибір, Лео. Тепер побачимо, чи зможеш ти жити з цим.

У ту ж мить усе вибухнуло хаосом.

Постріли прорізали ніч.

Лео кинувся за контейнер, а його люди почали бій. У повітрі пахло порохом і смертю.

Вітторіо встиг зникнути у темряві, залишивши Лео посеред пекла.

Він більше не був спадкоємцем.

Він став ворогом.

Повітря пронизали глухі удари пострілів. Гільзи, мов дощ, падали на мокрий асфальт, відбиваючись від металевих контейнерів. Запах пороху змішався з солоним вітром, що дув із затоки.

Лео зігнувся за контейнером, притиснувши до грудей пістолет. Його серце билося гучно, але розум залишався холодним. Він швидко оцінив ситуацію: його люди розосередилися, ведучи перестрілку з охоронцями Вітторіо, які зникали в тіні, мов примари.

Десь за кілька метрів Маттео відкрив вогонь з укриття, прикриваючи Ніко, який насилу вибирався з мотузок. Його губи були розбиті, а сорочка — просочена кров’ю, але він був живий.

— Чорт забирай! — Маттео вистрілив у бік двох силуетів, що наближалися. — Ми не виберемося звідси, якщо не зачистимо їх усіх!

Лео зрозумів, що це була не просто пастка. Це була гра Вітторіо. Він не збирався вбивати його відразу. Він хотів змусити Лео ухвалити вибір: бігти, зрадивши своїх людей, або битися до останнього.

— Назад! У доки! — крикнув Лео, роблячи кілька пострілів у відповідь.

Вони почали відступати вузькою стежкою між контейнерами. Але Вітторіо передбачив і це.

Раптом із темряви з’явилися нові постаті. Чоловіки в темному, їхні обличчя сховані під каптурами. Із загрозливою повільністю вони рухалися вперед, стискаючи в руках довгі ножі.

— Ці суки грають не за правилами! — прошипів Ніко, ледве тримаючись на ногах.

Лео звів пістолет, але розумів, що патрони не вічні.

— Ми не можемо відступати, — його голос був твердий. — Закінчуємо це тут.

Перший нападник кинувся на Лео, замахнувшись ножем. Лео відступив, ухиляючись, і вистрілив йому просто в груди. Чоловік повалився назад, а за ним одразу ж рушили інші.

Маттео встиг перехопити одного, встромивши ніж йому в живіт і розвертаючи його, як рибу. Кров розбризкалася на мокрий бетон.

Ніко, хоча й ледь тримався, схопив шматок металевої труби й, зібравши останні сили, вдарив нападника по голові. Чоловік звалився, не встигнувши ні зойкнути.

Бій перетворився на чисту, первісну жорстокість. Удар, постріл, крик.

Лео відчув гарячу біль у боці – один із нападників зачепив його ножем. Він зціпив зуби, ухилився, і всадив кулю прямо в обличчя того, хто це зробив.

— Лео! — Маттео витяг його з лінії вогню.

Вони пробилися до краю доків, але шлях був відрізаний. Позаду – люди Вітторіо, попереду – чорна, холодна вода.

— Чорт... — прошепотів Лео, важко дихаючи.

Вітторіо стояв на металевій платформі вище, спостерігаючи за всім з іронічною посмішкою.

— Вибір все ще за тобою, племіннику, — його голос лунав спокійно. — Біжи, якщо можеш. Або прийми свою долю.

Лео стиснув кулаки. Він не був готовий померти. Але він також не був готовий втекти.

Здалеку почулися сирени.

ФБР.

Очі Вітторіо звузилися.

— Гра закінчена, хлопче.

Він дав знак своїм людям. Вони швидко відступили, зникаючи у темряві, як привиди.

Лео, закривавлений, стояв на краю доків, дивлячись, як його ворог іде.

— Це ще не кінець, старий, — прошепотів він.

Маттео схопив його за плечі.

— Чорт, Лео, ми повинні йти!

Сирени ставали гучнішими.

Лео зробив вибір.

Він стрибнув у воду.

Холод огорнув його, мов смерть.

"Якщо ти довго дивишся в темряву, вона починає дивитися у відповідь. Але справжня небезпека – це коли ти починаєш бачити в темряві себе."

Лео пірнув у темну воду, і світ одразу звузився до відчуття холоду, що пронизав кожну клітину його тіла. Вода була крижаною, важкою, мов бетон, і здавалося, що вона тягне його на дно. Кров із рани на боці змішалася із солоною водою, утворюючи червоні стрічки, що повільно розчинялися в темряві.

Він не міг дозволити собі потонути.

Зціпивши зуби, Лео почав гребти, борючись із болем і шоком. Над ним миготіли вогні – ФБР прочісувало доки, їхні ліхтарі розтинали морок. Човни патруля рухалися уздовж берега, а голоси агентів відлунювали в нічній тиші.

Його легені палали, але він змусив себе триматися на поверхні, повільно наближаючись до старої баржі, що стояла трохи далі від доків. Він підплив до іржавого металевого борту, знайшов невеликий ланцюг, що звисав з краю, і, зібравши останні сили, почав підніматися вгору.