Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

лише один вид гумору — несмішний: сварливі стилізації Ганни Ґедсбі або, що навіть наочніше, тяжку політичну пропаганду Джиммі Кіммела, який навіть потрапив на обкладинку журналу New York із заголовком: «Зненацька він — Волтер Кронкайт[19]». Сміх замінили оплески на знак політичної згоди, які повністю підірвали жанр стендапу.

Дорікання за політичну пасивність стали нашим порядком денним. І це має наслідки в реальному світі: особливо тоді, коли натовп обирає своєю ціллю корпорації. Вільямсон указує на те, що нині головним соціальним інститутом, який створює нашу тканину суспільства, є наше оточення на роботі. Ми проводимо час із тими, з ким працюємо. А працюємо ми в корпораціях. А в корпорацій мета лише одна — збільшити прибутки. Це означає, що вони одночасно прагнуть уникати ризиків і схиляються до конформізму. Така неризикована і конформістська культура вступає в прямий конфлікт із культурою вільного слова: корпорації особливо чутливі до тактики ройового нападу. Краще звільнити інакодумця, ніж накликати на себе гнів навіть маленької групи політиканів.

І це стає реальністю, коли такі політикани заволодівають увагою законодавців, здатних справді нашкодити корпораціям. Такі бізнеси, як Chick-fil-A, можна примусити до припинення пожертв християнським групам, якщо їх цькуватимуть медійні активісти, обвинувачуючи в дискримінації американських геїв без жодних свідчень цього. Організацію бойскаутів можна примусити до прийняття у свої лави дівчат.

Мотивовані групи активістів, добре фінансовані великими пожертвами, тепер користуються цим фактом, примушуючи корпорації прибирати рекламу з політичних ЗМІ. Media Matters — організація, заснована професійним художником Девідом Броком і рекомендована Гілларі Клінтон, взяла собі за місію обирати для знищення всіх, хто політично з нею не згоден. Для цього вони беруть вирвані з контексту відеофрагменти і атакують ними відповідних політиків (під час президентства Обами це була його адміністрація), а потім спільно з іншими інсценують публічний тиск на рекламодавців, погрожуючи бойкотом і домагаючись мовчання інакодумців. Ці бойкоти ніколи не відбуваються, проте це не має великого значення: для корпорацій погані відгуки вже достатні для того, щоб їхні акції пішли вниз, а в керівництва почалася печія.

Грати в таку гру легко: мотивовані праві у твітері можуть змусити Берні Сандерса позбавити підтримки в Конгресі свого давнього союзника Дженка Уйґура, просто виклавши на позір його старі відео, в тім числі таке, де Уйґур начебто вихваляє Девіда Дюка (чого насправді не було). Гра в «попався!» має реальні наслідки. І значно ускладнює чесну дискусію.

Система правління натовпу була формалізована на території багатьох американських коледжів, у яких домінують кодекси мови ненависті й «зони свободи слова», де відстежують і спиняють «мікроагресію» та захищають «безпечні простори». У тих місцях, від яких ми чекаємо, що там наших громадян навчатимуть долати нелогічність логікою, думки — фактами, припущення — аргументами, ми вирішили, що деяких дебатів краще не вести взагалі. Така логіка говорить, що в наших університетах не має бути бентежних голосів — тих, від яких студентам може стати некомфортно. Саме таку причину озвучили мені, коли я дістав від адміністрації заборону виступати в Університеті Де Поля: сама моя присутність може викликати дискомфорт у деяких студентів. Коли я виступив у Каліфорнійському університеті в Берклі, протестувальники скандували «мова — це насильство» — гідний епіграми афоризм, абсолютно відірваний від реальності, який, утім, лежить в основі спроб затулити рота незгодним.

Це безглуздя адміністратори коледжів не тільки захищають: багато хто з них активно підтримує його. Майкл Рот, президент Вейсліанського університету, захищає «безпечні простори» як інструменти інклюзивності й емоційного добробуту, а не гноблення інакодумців: «З виникненням криз душевного здоров’я і суїцидів у деяких університетах, ідея свідомого емоційного і фізичного захисту й підтримки студентів стає вельми бажаною». Ці заходи часто включають у себе заборону опозиційних поглядів, мстиве переслідування студентів, які перетинають уявні межі, а також наполягання на тому, щоб студенти, які не піддаються тиску соціально-активного натовпу, «переглянули свої привілеї». Людей, які «вторгаються» в ці безпечні простори, звично називають фашистами ті, хто цілими днями зайняті зриванням плакатів і наполяганням на тому, що території університетів мають бути очищені від думок меншин.

Згідно з Фундацією особистих прав у освіті (Foundation for Individual Rights in Education — FIRE), близько чверті основних американських коледжів удаються до політики «червоного світла», яка зазіхає на свободу слова студентів. Значна більшість закладів — майже дві третини — сповідує, щонайменше, політику «жовтого світла», за якою обмежуються висловлювання, що мають надто широкий або розмитий зміст. Така політика робить студентів слабкими й нерозумними, нездатними ані відповісти гідно на аргумент, ані емоційно впоратися із самою наявністю такого аргументу. Джонатан Гайдт із Нью-Йоркського університету і Ґреґ Лук’янофф[20] із FIRE пояснюють: «Це нове надмірне захисництво може навчити студентів мислити патологічно».

А це означає, що потреба в «захисній бульці» поширюється і за межі коледжів. Згідно з опитуванням, проведеним у рамках «Кампанії за свободу слова», 59% респондентів у віці від 18 до 34 років вважають за необхідне змінити Першу поправку, так, щоб вона стримувала «мову ненависті» й «відбивала культурні норми сьогодення». Шестеро з десяти в цій віковій групі погоджуються з тим, що уряд повинен мати змогу «вживати заходів проти газет і телеканалів, які оприлюднюють упереджені, надмірно різкі або неправдиві матеріали». Шестеро з десяти погодилися, що університети й соціальні медії мають обмежувати мову, яка є «потенційно болючою або образливою». Компанії-власниці соціальних медій відгукнулися на цей заклик, встановивши норми щодо «мови ненависті», не визначаючи її як таку, і щодо блокування широкого спектра непідтверджених думок на неймовірно неясних підставах. У червні 2019 року YouTube демонетизував коміка Стівена Краудера після того, як він пародіював манірну мову журналіста сайту Vox Карлоса Маси, дарма що Краудер не порушив умови користування YouTube. У грудні 2019-го YouTube оформив нові правила, які тепер передбачають блокування відео, що «злостиво ображають кого-небудь» на ґрунті певних характерних рис, що підлягають захисту. На практиці це означає, що YouTube мав серйозний намір прибрати відео, серед яких було таке, де президент Трамп глузливо називає сенаторку Елізабет Воррен «Покахонтас», натякаючи на неправдивість її заяв про корінне американське походження. Усе це ніщо інше, як «поліція мови» в чистому вигляді.

І це тільки початок. Щоб побачити, що буде далі з Америкою, якщо вона прийме дезінтеграціоністську культуру, достатньо глянути на інші країни. У багатьох із них цей процес уже дійшов до логічних крайнощів: прямі урядові заборони висловлювання — в ім’я самої лише емоційної чуттєвості статистичних меншин. У Канаді видано закон, який призначає покарання за «мову ненависті», — і прем’єр Джастін Трюдо воліє