Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

Краплини осіннього смутку

Минуло уже більше тижня з того моменту, як він поїхав. А я все ще щодня прокидаюсь із тим самим відчуттям - ніби світ трохи зменшився, став порожнім, холоднішим. Здається, варто лише на мить заплющити очі, як почую знайомий дзвінок у двері, і на порозі стоятиме він: трохи втомлений з дороги, але з тією ж щирою посмішкою, від якої тане душа. Уявляю, як він хитро всміхається, жартома кидає щось на кшталт: "Ну що, сумувала, малишка?" - і одразу ж загортає мене в свої обійми, де на мить зникають усі тривоги світу.
Але реальність не така. Реальність - це тиша в квартирі, його запах, що ледь відчутно лишився на подушці. І телефон - наш єдиний міст через цю відстань. Розмови, що тривають до пізньої ночі. Лагідний сміх у слухавці. Улюблені книги, які ми обговорюємо, ніби сидимо поруч. І ті уривки пам'яті, що виринають несподівано: як ми разом снідали, як гуляли вечірнім містом, як мовчали, дивлячись у вікно, не говорячи ні слова - але розуміючи одне одного без зайвих пояснень. Ці спогади - як теплий плед, в який загортаєшся у вітряний вечір. Вони зігрівають і одночасно болять. Тому що кожна мить, яку ми пригадуємо - це ще один доказ того, як нестерпно бракує його присутності тут і зараз. Ми рідко говоримо про ті дні - ніби боїмося, що вони здадуться сном, що розтане, якщо згадати занадто голосно.
І все ж навіть на відстані ми вчилися бути поруч. Дивилися разом відео через той додаток, який Сергій знайшов, сміялися одночасно, коментували в реальному часі. Це було як наш власний маленький вечірній ритуал. У ті миті здавалося, що екран - це не перешкода, а вікно в наш маленький всесвіт, де ми досі разом, де він поруч, де його голос лунає не з динаміка, а в кімнаті. І все ж... це - лише ілюзія. Примарне відображення того, чого ми насправді прагнемо. Його рук. Його дотиків. Його тепла. Того відчуття, коли можна просто сховатися в ньому - фізично, а не через екран.
Я страшенно сумую. Не просто сумую - серце стискається кожного разу, як лунає повідомлення і я бачу його ім'я. І водночас - розпускається, коли я читаю його слова. Бо навіть на відстані він знаходить спосіб бути моїм спокоєм. Моєю підтримкою. Моєю домівкою. Але як же хочеться, щоб усе це - не було на екрані. Щоб він знову був тут. Щоб я прокинулася, а він - поряд. Без прощань, без відстані. Просто ми.

Спекотне літо мовби розчинялося в буденності, дні зливалися в один, а вечори ставали найочікуванішими моментами. Усе, що я робила - було лише фоном. Візити до рідних, дзвінки подругам, прогулянки вулицями міста - усе це здавалося не таким важливим, не таким живим, як просте, до болю знайоме: погляд на телефон у передчутті його дзвінка. Той самий голос, глибокий, теплий, трохи хриплуватий - заспокоював, стирав втому дня. Лише його слова і те, як він вимовляє моє ім'я - от що робило вечір повноцінним.
Але навіть ця тиха гармонія не могла заглушити спогадів. Минуле, яке я намагалася загорнути в мовчання, знову настирливо нагадало про себе. Повідомлення у студентській групі про незакриті заліки обпалило холодом по спині. Ім'я, якого я не хотіла чути - Ігор Васильович. Моє тіло, здається, миттєво стиснулось, як від удару. Але цього разу всередині не було страху. Була рішучість. Вогонь, який загартувала відстань і підтримка дорогої людини. Цей раз мав стати останнім. Крапкою. Поверненням до себе.
План був простий. Можливо, наївний. Можливо, інтуїтивно знайдений десь між сторінками улюблених детективів, але я вірила в нього. Зустріч, запис, прямі питання, жодних натяків. Я більше не була розгубленою дівчиною. Я була жінкою, яка знала, чого хоче. І чого не дозволить.
У душному навчальному корпусі, де повітря стояло, як густий сироп, мої кроки луною билися об стіни. Я ішла впевнено, хоча пальці трохи тремтіли, поки я непомітно натискала "запис" на диктофоні, що лежав у кишені курточки. Кабінет був на місці. Як і раніше. Ніщо не змінилося - крім мене.
- Ігор Васильович, дозвольте вас відволікти, - мовила я рівним тоном, лише краплина нервового хвилювання прослизнула в інтонацію.
Він підвів очі. Його погляд спершу був той самий - байдужий, зверхній, затертий роками безкарності. Але щось у ньому блиснуло, коли він впізнав мене. І ось це - було несподіванкою. Жодної усмішки. Жодного зухвалого жарту. Жодного повільного, "оціночного" погляду. Лише тінь непевності, що пробігла по його обличчю. М'язи щелепи ледь сіпнулися, пальці зімкнулися на ручці - він явно не очікував мене побачити. Його тіло інстинктивно напружилося, як у тварини, що відчуває загрозу.
Мовчав. І в цьому мовчанні вже не було сили - лише тривога. І в ту мить я зрозуміла - все в моїх руках. Я більше не жертва. Не та, хто уникає погляду і стискає кулаки в кишенях. Тепер я шторм. Спокійний зовні, нестримний всередині. І цей покидьок переді мною, хоч і намагається зберігати маску, вже відчуває - що за мить вона злетить.
- Так, звісно... проходь, - почувся його голос. Несподівано тихий, трохи невпевнений. У ньому не було звичного самовпевненого тону. Навпаки, щось ніби стиснулося в середині цього чоловіка, коли він мене побачив. Я зробила крок у кабінет, стримуючи тривогу й обережно усміхаючись.
- Я прийшла, щоб закрити залік, - сказала рівно, впевнено. - Хотіла дізнатися, що саме потрібно зробити.
Я зустріла його погляд - швидкий, ковзаючий, мовби він шукав щось за моїм плечем, аби не бачити мене повністю.
- А-а... так, залік, - пробурмотів він, ніби ловив сам себе на думці. - Ти ж... досить старанно працювала. Ну, загалом, так. Давай заліковку - я все поставлю.
Він простягнув руку. Байдужо, ніби це якась банальність, хоча я була впевнена - для нас обох це не просто формальність. Я завмерла. Ці слова розсипали мій план на дрібні уламки. Ні тиску. Ні натяків. Ні атмосфери, яку я готувалася записувати як доказ.
Я машинально дістала заліковку, все ще не розуміючи, що відбувається. Секунди тягнулися, як в'язкий мед. Розгубленість змішалася з підозрою - невже він здогадався? А може, я тоді все перебільшила?..
Він узяв документ мовчки, мов безтілесний привид, що виконує залишену кимось інструкцію. Його пальці ледь торкнулися моїх, і навіть у цьому дотику не було нічого того, чого я так боялася. Просто - порожнеча. Він підписав усе мовчки, не зустрівшись зі мною жодного разу поглядом. І так само мовчки простягнув заліковку назад.
Я кліпнула очима, розгублена, але чемно кивнула:
- Дякую... До побачення.
За дверима я зупинилася. Серце билося - не від страху, а від нерозуміння. Витягла диктофон - запис ішов. Перемотала назад. Так. Все було. Жодних підстав, жодного натяку. Просто залік. Просто підпис.
Я стояла в коридорі, дивилася на екран диктофона і не могла стримати полегшення. Нарешті. Нарешті закрита сторінка. Без скандалів. Без травм. Просто - кінець. Як фінальна крапка в реченні, яке тягнулося надто довго.
Я вийшла з університету, ніби пройшла крізь важкий дощ, а тепер на обличчя падало сонце. Це була не просто перемога над ним - це була перемога над собою. Над страхом. Над мовчанням. І перше, що захотілося зробити - поділитися цим з Сергієм. Не як із героєм, не як із тим, хто мав би мене рятувати, - а як з другом, з найближчою людиною, яка завжди була поруч подумки, навіть на відстані.
Рука майже автоматично потягнулася до телефону. Раніше я довго вагалася, щоб не відволікати його. А сьогодні - ні. Сьогодні я просто набрала номер і, ще не дочекавшись, поки він візьме слухавку, вже усміхалася. Усміхалася широко, щиро, як після важкої дороги, що завершилася там, де тебе люблять.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍