Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

— Тільки глядіть, не закохайтеся в неї, — сміючись застерегла його Енн.

— Боже милий, пані Блайт! Чому ні?

— Бо я чула, — таємничо відповіла Енн, — що за нею впадає пан Пакстон із Лобриджа.

— Цей зарозумілий блазень?! — зненацька палко вигукнув Олден.

Енн кинула на нього докірливий погляд.

— Що ви, Олдене! Мені казали, що він — дуже приємний юнак, саме такий, який може сподобатись батькові Стелли.

— Невже? — відповів Олден із колишньою байдужістю.

— Так, і я сумніваюся, що навіть йому це вдасться. Очевидно, пан Чейз переконаний, що немає у світі чоловіків, гідних Стелли. Боюся, звичайному фермерові навіть мріяти про це не варто. Отож я не хочу, щоб ви створювали собі клопіт, закохавшись у дівчину, якої вам ніколи не здобути. З мого боку це лише дружнє застереження, і я певна, що ваша мати погодилася б зі мною.

— О, дякую. А яка вона взагалі? Гарненька?

— Мушу сказати, вона не красуня. Дуже мила дівчина, але надто сором’язлива й бліда. Не вирізняється міцним здоров’ям, проте в пана Пакстона, кажуть, є сякий-такий статок. Як на мене, то був би ідеальний шлюб, і я не хочу, щоб йому хтось завадив.

— Чому ж ви не запросили пана Пакстона на вашу гулянку й не доручили йому дбати про вашу Стеллу? — доволі вщипливо запитав Олден.

— Ви ж знаєте, Олдене, пастори не ходять на вечірки. Ну, прошу вас, не вередуйте… і зробіть усе, щоб Стелла весело провела час.

— О, я вам обіцяю, що вона розважиться як слід. Добраніч, пані Блайт.

Олден різко підвівся й подався геть. Коли він пішов, Енн розсміялася.

— Тепер, коли я знаю людську натуру, цей хлопець почне затято доводити всім, що зможе здобути руку Стелли, якщо захоче, — попри будь-чиї перепони. Він попався на гачок, щойно я згадала про того пастора. Але — ох, як болить голова! — схоже, нині я погано спатиму.

Вона справді погано спала — окрім головного болю, їй дошкуляло те, що Сьюзен означила як «розтягнення шиї», — проте наступного дня постала перед гостями веселою й чемною господинею. Вечірка минула успішно: молодим людям — і передовсім Стеллі — було дуже весело. Олден, на думку Енн, узявся розважати дівчину аж надто ревно, як на правила пристойності. Авжеж, він дозволив собі забагато, відвівши її після вечері в темний закуток на терасі й протримавши там цілу годину щойно в день першої зустрічі. Та загалом, підбиваючи підсумки вранці, Енн лишилася задоволена. Певна річ, килим у їдальні був геть зіпсований розчовганими на ньому двома розетками морозива й шматком торта, сині свічники із брістольського скла, спадок Гілбертової бабусі, були розбиті на друзки, хтось перекинув миску з водою в кімнаті для гостей, і на стелі в бібліотеці лишилися бридкі жовті плями, з оббивки м’якого дивана зникли китиці, а на великій бостонській папороті Сьюзен, якою вона так пишалася, вочевидь посидів хтось кремезний і важкий. Проте собі в кредит Енн могла записати те, що, судячи з усіх ознак, Олден зацікавився Стеллою, тож виснувала, що прибуток вартий витрат.

Упродовж кількох наступних тижнів місцеві чутки підтвердили це припущення. Безперечно, Олден втрапив у пастку. А як же Стелла? На думку Енн, Стелла не належала до дівчат, готових миттю впасти в розкриті обійми будь-якого чоловіка. Вона успадкувала певну частку батькового норову, що виявлявся в її поведінці як чарівне волелюбство.

І знову удача посприяла стурбованій свасі. Одного вечора Стелла прийшла в Інглсайд подивитися, як квітнуть дельфінії, опісля чого вони з Енн сіли погомоніти на ґанку. Стелла Чейз, тендітне бліде створіння, була сором’язлива, проте, безперечно, дуже мила. Вона мала м’які, невагомі ясно-золотаві коси й каро-зелені очі. Стелла не була красунею, та її чари, як здавалося Енн, полягали в довжелезних віях — коли вона зводила їх, а тоді опускала, це захоплювало й ошелешувало чоловіків. Через дещо штивні манери вона здавалася старшою за свої двадцять чотири роки, а ніс її заповідався на те, щоб із віком стати гачкуватим, мов орлиний дзьоб.

— Я дещо чула днями про вас, Стелло, — мовила Енн, жартівливо сварячи її пальцем. — І ці чутки мені не до вподоби. Ви ж не образитеся, якщо я скажу, що Олден Черчилль не видається мені юнаком, гідним вас?

— Але чому?.. Пані Блайт, я гадала, що ви добре ставитеся до Олдена, — відповіла спантеличена Стелла.

— Так, він мені подобається. Але… бачте… у нього репутація дуже легковажного кавалера. Я чула, що жодна дівчина не може впіймати його. Безліч їх намагалося, проте нікому не вдалося. Я не хотіла би, щоб ви так само постраждали, коли його захоплення мине.

— Я думаю, ви помиляєтеся щодо Олдена, пані Блайт, — поволі проказала Стелла.

— Сподіваюся, Стелло. Можливо, якби ви були інакшою… веселою й жвавою, як Айлін Свіфт…

— О… ну… мені час іти, — мовила Стелла непевним тоном. — Татові без мене самотньо.

Провівши її, Енн знову розсміялася.

— Я певна, що Стелла пішла, присягнувшись довести своїм надто дбайливим друзям, що вона може завоювати Олдена, і що ніяка Айлін Свіфт нізащо до нього не дістанеться. Про це свідчить її раптовий рум’янець і те, як вона стріпнула головою. А тепер час узятися за старших. Боюся, вони виявляться міцними горішками.

17

І знову Енн пощастило. Товариство підтримки місіонерських служінь доручило їй зайти до пані Черчилль по щорічний благодійний внесок. Пані Черчилль рідко відвідувала церкву й не належала до членів вищезгаданого товариства, але, будучи «великою прихильницею місій», завжди давала на них щедрі пожертви, коли хтось просив її про це. Утім, візити до неї були такою неприємною справою, що члени товариства домовилися здійснювати їх по черзі, і цього року жереб випав Енн.

Відтак одного вечора вона рушила стежкою поміж стокроток, що вела крізь духмяну свіжість пагорбів до путівця, на якому, за милю від Глена, розташувалася ферма Черчиллів. То був доволі нудний путівець, із сірою змією парканів, що видиралися на узвишшя й збігали вниз, проте назустріч Енн раз по раз виринали вогники будинків, струмок, запах скошених лук, що спускалися аж до моря, і сади. Вона зупинялася помилуватися кожним садом, який минала. Її цікавість до садівництва була незмінна. Гілберт часто казав, що Енн просто-таки мусить купити будь-яку книжку, у назві якої промайне слово «сад».

Уздовж затоки мляво плив човен, а віддалік затишно й дружньо гудів корабель. Серце Енн завжди калатало сильніше, коли вона дивилася, як судна покидають гавань. Вона добре розуміла капітана Франкліна Дрю, коли той, сходячи на борт свого корабля,