Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

вигукнув: «Боже, як мені шкода всіх, хто лишається на березі!»

Великий будинок Черчиллів із понурою чорною решіткою довкруж плаского мансардного даху виходив фасадними вікнами на гавань та гряду дюн. Господиня привітала Енн чемно, хоч і не надто приязно, і провела в розкішну хмурну вітальню з темними шпалерами на стінах, по яких там і тут висіли незліченні портрети покійних Черчиллів та Еліотів. Пані Черчилль сіла на зелений плюшевий диван, склала довгі худі руки на колінах і незмигно втупилася в Енн.

Мері Черчилль, висока сухорлява жінка із рішучим виразом обличчя, мала різко окреслене підборіддя, глибоко посаджені сині очі, як в Олдена, та широкий міцно стиснутий рот. Вона ніколи не пліткувала й не кидала слів на вітер, тож Енн нелегко було заговорити на дражливу тему в цілком безневинний спосіб. І все ж вона спромоглася на це, згадавши нового пастора з того боку затоки, що не подобався пані Черчилль.

— У ньому немає істинної духовності, — холодно мовила пані Черчилль.

— Я чула, у нього дуже мудрі проповіді, — заперечила Енн.

— Я сама вислухала одну й більше не хочу. Моя душа прагнула поживи, а їй прочитали нотацію. Він каже, що Царство Небесне можна осягнути розумом, коли насправді це не так.

— До речі, про пасторів. Новий лобридзький пастор надзвичайно талановитий. Здається, він упадає за моєю молодою подругою, Стеллою Чейз. Усі певні, що це буде ідеальна пара.

— Тобто ідеальний шлюб? — утяла пані Черчилль.

Енн відчула ворожість у її тоні; утім, думалося їй, кожен, хто втручається не у свою справу, мусить миритися з таким ставленням.

— Я думаю, вони пасуватимуть одне одному, пані Черчилль. Стелла має всі риси, потрібні дружині пастора. Я вже казала Олденові, що не слід йому зазіхати на неї.

— Чому? — не змигнувши оком, запитала пані Черчилль.

— Бачте… тобто… ну… Боюся, Олден не зможе здобути те, чого прагне. Пан Чейз не вважає, що у світі є чоловіки, гідні Стелли. Олденовим друзям було б неприємно бачити, як його відкинуть геть, мов непотріб. Для цього він надто славний юнак.

— Жодна дівчина ще не покинула мого сина, — відповіла пані Черчилль, стискаючи тонкі вуста. — Завжди було навпаки. Він збагнув їхню натуру, попри всі їхні кучері й хихотіння, попри всі їхні підступні викрутаси. Мій син може побратися з будь-якою жінкою, яку він обере, пані Блайт… із будь-якою.

— О! — мовила Енн. Тон її означав: «Авжеж, я надто добре вихована, щоб сперечатися з вами, та моєї думки ви не зміните».

Пані Черчилль усе зрозуміла. Її бліде зморшкувате обличчя взялося легким рум’янцем, коли вона вийшла з кімнати по гроші на пожертву.

— У вас тут прегарний краєвид, — мовила Енн, коли господиня провела її до дверей.

Пані Черчилль невдоволено глипнула в бік затоки.

— Якби ви знали, пані Блайт, який пронизливий східний вітер дме тут узимку, то не хвалили б краєвиду. І сьогодні тут прохолодно. Глядіть, не застудіться в цій тонкій сукні. Хоча вона дуже гарна, звісно. Ви ще достатньо молода, щоб думати про сукні й веселощі. То я вже втратила цікавість до всього земного й минущого.

Вертаючись додому в тьмяно-зеленавих сутінках, Енн відчувала, що цілком утішена розмовою.

— Звісно, на пані Черчилль покластися не випадає, — казала вона зграйці шпаків, що галасували на розчищеній ділянці лісу, — проте, здається, я її спантеличила. Їй вочевидь не сподобалося, що я вважаю, наче залицяння Олдена хтось може відхилити. Так чи так, а я зробила все, що від мене залежить, поговоривши з усіма, крім пана Чейза. Хтозна, як і взятися за нього, коли я з ним навіть не знайома. Цікаво, чи здогадується він, що Олден і Стелла закохані? Певно, що ні. Стелла нізащо не наважиться покликати Олдена додому. То що ж мені робити з паном Чейзом?

Було щось надзвичайне в тім, як обставини сприяли її намірам. Одного вечора панна Корнелія прийшла й запросила Енн піти разом з нею до Чейзів.

— Я йду просити в Річарда Чейза пожертву на нову грубу для церкви. Ви не погодитесь піти зі мною, рибонько, просто задля моральної підтримки? Не хочу стикатися з ним сам-на-сам.

Пан Чейз, довготелесий і носатий, стояв на ґанку свого дому, схожий на замисленого журавля. Кілька жмутків волосся були зачесані на його лису маківку, а в сірих очах вистрибували пустотливі бісики. У цю мить він думав про те, що зі старою Корнелією до нього йде, очевидячки, дружина лікаря Блайта і що фігура в неї незлецька. Що ж до кузини Корнелії, його троюрідної сестри, — вона була, як йому видавалося, надто кремезна й не розумніша за коника-стрибунця, та загалом він уважав її добрячою старою кицькою, коли тільки не гладити її проти шерсті.

Він чемно запросив їх до своєї невеличкої бібліотеки, де панна Корнелія миттю вмостилася в кріслі з явним наміром побуркотіти.

— Жахлива спека нині! Боюся, вночі буде гроза. Господи, Річарде, який величезний котисько!

До числа домашніх Річарда Чейза належав велетенський рудий кіт, який саме цієї миті вистрибнув на коліна господареві. Пан Чейз ніжно його погладив.

— Томас Піїт[11] показує всім, який має бути кіт, — мовив він. — Правда, Томасе? Поглянь на свою тітоньку Корнелію, Піїте. Бач, як люто зиркає вона на тебе очима, створеними, щоби променіти добротою й сердечністю?

— Не смійте називати мене тіткою цього чудовиська! — обурилася панна Корнелія. — Жарти жартами, але всьому є межа!

— Невже не краще бути тіткою Піїта, ніж Недді Черчилля? — сумовито запитав Річард Чейз. — Недді — ненажера й п’яниця, чи не так? Я чув, ви складаєте список його гріхів. Невже вам не приємніше було б стати тіткою такого чесного, шанованого кота як Томас, із бездоганною репутацією щодо віскі й поводження з кицюнями?

— Сердешний Нед — принаймні людська істота, — утяла панна Корнелія. — Я не люблю котів. Це єдина вада, яку я бачу в Олдені Черчиллі — він теж незбагненно відданий цим тварюкам. Бозна-звідки це в нього: ані його мати, ані батько терпіти їх не могли.

— Який він, очевидно, тямущий хлопець!

— Тямущий! Так, ваша правда — коли не зважати на цю його дивну любов до котів і схильність вірити в теорію еволюції… яку він теж успадкував не від матері.

— А знаєте, пані Еліот, — серйозно мовив Річард Чейз, — потай я теж схиляюся до теорії еволюції.

— Ви вже казали мені про це. Але воля ваша, Діку Чейз, схиляйтеся до чого хочете… як кожен типовий чоловік. Дякувати Богу, мене ніхто ніколи не переконає, що я походжу від мавпи.

— Так,