Читати книгу - "Житія Святих - Лютий, Данило Туптало"

беззаконня, хоч трохи умилостивити Бога?" Тоді чоловік той, ледь мігши щось промовити через плач і хлипання, почав говорити: "Що більше, о Чоловіче Божий, хочеш, щоб я сказав тобі, коли Божою, яка в тобі живе, благодаттю навчений, сам, перед моїм зізнанням, розповів про тяжкий гріх мій. Не є, як же я бачу, таємним для тебе те, що я зробив таємно. Проте, як же ти велиш, зроблю, сповіщу явно беззаконня своє". І почав говорити перед усіма детально, як, і де, і з якої причини убив друга свого на дорозі, розповідав же те з великими риданнями і смиренням, до ніг святого припадаючи і просячи, щоб не залишав його, у диявольських сітях погрузлого, загинути. Святий же, багато настановивши його і до покаяння привівши, відіслав, наказуючи іти до священиків. Це ж розповідалося як свідчення ясновидства святого, який бачив людські таємні прогрішення. Але й инше, на те подібне, хай мовиться. Навклір один, на ім'я Дмитру часто пристаючи кораблем своїм до пристані, що була недалеко від келії святого, познайомився з ним і приходив до нього, удостоюючися його святих молитов і повчаннями насолоджуючися. Якось, до берега приставши і, за звичаєм, іти до святого захотівши, вирішив не з порожніми руками явитися до нього, а принести від улову свого трохи риби: ловив-бо часом рибу в заплаві тій. Закидав вудку з тими, що були з ним, мореплавцями, але не зловив риби анітрохи і цілий день трудився намарне. Пізно ж було, згадав ім'я Луки преподобного і в його ім'я закинув вудку — і зразу вхопилася риба велика, яку, трохи заморивши, витягнув. І знову, вдруге, закинув вудку в ім'я святого — і другу знову, на першу подібну, взяв рибу, але трохи меншу від першої. Пішов же до святого, взявши рибу меншу, а більшу собі залишивши. Святий же ясновидець пізнав, що було, проте люб'язно прийняв гостя і дар принесений. Бесідуючи з ним, згадав, як Ананій згрішив перед Богом, утаївши з ціни, за поле взятої, і як перед святим апостолом Петром не втаїлося затаєне. Те чувши, навклір зрозумів, що до нього це слово, бо утаїв більшу рибину. І сповнився жаху перед ясновидінням блаженного отця, і засоромився через викриття прогрішення свого, припав до ніг його, визнаючи гріх свій, і каючися, і просячи прощення. Той же, лагідно його настановивши, подав йому прощення, принесену ж рибину учневі звелів, зваривши, поставити перед братами, які прийшли до нього тоді, — сам-бо риби не куштував. Багато разів передбачав преподобний тих, хто прийти до нього хотів, і казав наперед учневі своєму, наказуючи йому, щоб страву і хліби для них приготував.

Перебував преподобний у горі тій років сім. Було болгарської раті нашестя на грецький край, про що преподобний раніше пророчо провістив. І втікали люди: одні — в гради і фортеці, инші ж — на Євейський острів і в Пелопонес. Тоді й преподобний Лука, залишивши гору і своє в ній перебування, увійшов в корабель і перебрався до Коринту. Чувши про одного стовпника в Патрах, пішов до нього і перебував у нього десять років, працюючи для нього з великою покорою і старанністю, як син для батька свого. Про того стовпника пресвітер один говорив погано і спокушав тих, що чули, ображаючи й оббріхуючи праведного мужа. Був же при тому Лука преподобний і, чуючи неправедні слова образливі, на отця його мовлені, відклав звичну свою лагідність і сказав супроти пресвітера того, викриваючи його брехню і твердо змагаючися за невинність отця. Пресвітер же, вдачею жорстокий, ударив у щоку Луку святого — і зразу на того, хто вдарив, впала кара Божа, бо раптом впав на землю, біснуючися, і перебував так до кончини своєї, переданий сатані, щоб через знемагання плоті дух його врятувався. Через десять років повернувся преподобний знову на батьківщину свою Елладу й на попередньому своєму місці, в горі Йоановій, оселився. Трапилося ж якось мимо іти єпископові Коринтському, який прямував до Царгороду, і спочити не дуже далеко від келії святого. Про те передвідавши, преподобний Лука прийшов поклонитися йому, несучи дари зі своїх трудів: плоди дерев і городнє зілля та коріння. Єпископ же, люб'язно Луку преподобного прийнявши, пішов оглянути його келію і, бачивши перебування пустельне й безмовне, вертоград же і діла праведного, дивувався й користь із того прийняв. Захотів же єпископ подати йому милостиню і звелів мужам чесним, що прийшли з ним, щоб кожен від себе кілька монет поклав, сам спочатку поклав від себе золотого. І зібрано було милостині досить, і дали святому. Той же не захотів прийняти, кажучи: "Не золота, владико святий, але твоїх молитов святих і повчання шукаю і прошу, нащо-бо мені золото, коли я вибрав убогість і бідне своє перебування? Дай, чого прошу і бажаю: простака мене й невігласа научи, як маю спастися. Єпископ же засмутився, думаючи, що не милостиню, а його відкидають і зневажають, сказав до преподобного: "Чому дання наше, разом же і нас, що даємо, відкидаєш? Адже і я вірний християнин, хоч і грішник, і єпископ, хоч недостойний. Чому, прагнучи у всьому Христа наслідувати, у тому Його не наслідуєш? Адже і Він від благочестивих приймав милостиню, яку подавали, тому й ти, хоч і не потребуєш подаваного золота, прийми й иншим потребуючим дай. Якщо непотрібною річчю вважаєш благодіяння жебракам, то забираєш вкупі і це: і в жебраків необхідне, і спасення в тих, що милостиню творять. Жебрак-бо, не прийнявши милостині, звідки собі потрібне візьме? Ми ж, не подаючи милоситні, як спасемося?" Тими єпископовими словами переконаний, преподобний взяв милостиню, проте невелику, лише одну монету, єпископ же, благословення подавши, відійшов у путь свою. Був звичай у Луки преподобного в Неділю квітну рано сходити на верх гори, несучи в руках хрест і співаючи "Господи, помилуй". Якось-бо, коли сходив він, як звичайно, єхидна, бісівським влаштуванням вийшовши з нори своєї, схопила святого за палець ноги великий і повисла. Він же схилився, щоб єхидну відкинути, і сказав до неї: "Ані ти мені не пошкодиш, ані я тобі. Ідімо кожний своїм шляхом, бо єдиного Творця творінням ми є і не можемо нічого робити того, чого не хоче, не наказує Творець наш". І пішла єхидна у свою печеру, а святий своїм шляхом на гору пішов, не маючи шкоди анітрохи від укусу єхидни.

Комита одного, старійшину над скарбами царськими, в африканські краї цар послав. Той прийшов у Коринт, несучи багато царського золота, і стався там грабунок уночі,