і загинуло царське золото. Був же пошук, багатьох допитували й мучили, проте не знайшли втраченого, і був комит той у великій печалі. Прийшовши, чесні громадяни втішали його і не могли втішити: втратив-бо надію на золото, втратив надію і на життя своє, боячись царського гніву. Тоді хтось із тих, що там були, став посередині й мовив: "Ніхто не може украденого явити, лише Лука-чернець, через нього Бог багато чудесного творить." Те чувши, инші сказали: "Справді так є". І говорили про нього, хвалячи добродійне його життя і Божий у ньому дар. Комит же, те чувши й уповання прийнявши, послав до святого прохання, кажучи: "Наслідуй Того, Хто не відмовився зійти з Небес задля спасення людей, і прийди на короткий час до граду, відвідай одержимих великою печаллю". Святий же спочатку не хотів іти, марнослав'я і вшанування людського уникаючи, проте задля багатьох, які невинно через украдене золото страждають, пішов. І зустріли його комит і громадяни з почестями. Звелів спершу приготувати трапезу, сказав до комита: "Віддаймо спершу належне череву і возвеселімся на славу Божу, в силі ж Той, Хто напоїв нас вином скорботи, і чашу радости людинолюбно розчинити". Коли сиділи ж вони й обідали, душу ж більше корисними святого словами насичуючи, ніж тіло їжею, поглянув святий на одного з тих, що предстояли і прислужували, і, на ім'я його назвавши, прикликав до себе й каже йому: "Нащо собі смерть, панові ж своєму біду велику мало не навів, царське насмілившися украсти золото? Иди-бо швидко, принеси сюди золото, яке в землі сховав, якщо хочеш милосердя і прощення сподобитися". Чувши ж, той забоявся вельми і стояв мовчки, і тремтів, ні одного всупереч слова вимовити не мігши, його ж і самого викрила совість. Тоді, впавши на землю, вхопився за ноги святого, визнаючи, що правда те, і прощення зі сльозами просячи, яке й отримав: хотів-бо святий не лише рану його гріховну виявити, а й зцілити її. І зразу злодій той пішов, повернувся швидко, несучи те, що украв, золото все ціле, і поклав його у всіх перед очима. І була радість комитові й усім, що з ним були, і через золото, і що з напасти звільнилися. Осоромився диявол, що влаштував грабунок, і грабунок прощений був, і прославляли уста всіх Христа Бога. А святий, анітрохи не присвоюючи собі тої, що була від людей, слави, але її одному Богові приписуючи, до себе повернувся. Через якийсь час пішов у монастир, який був при граді, що Тиви називається, відвідати там ігумена Антонія. Звичай же був у Луки преподобного до богонатхненних мужів приходити й бесідувати з ними про душевну користь, і коли був в ігумена Антонія, трапилося в той час, що син одного з перших міщан тивійських захворів до смерти. Чув же міщанин той, що Лука преподобний у монастир їхній прийде, — зразу, вставши, поспішив і, припавши до ніг святого з плачем, просив, щоб ішов у дім його відвідати хворого і вже помираючого хлопця. Мав-бо віру, що через відвідання його хворий здоровим стане. Святий же, смиренний, відмовлявся, говорячи: "Хто я такий? І що в мені велике бачите, що такою про мене зваблюєтеся думкою? Один-бо є душам і тілам лікар, Який може і від смерти вибавити, — Той, що створив нас, Бог. Слабий і грішний чоловік нічого ж такого зробити не може". І пішов міщанин той сумний, ридаючи, втративши надію на життя сина. Коли настав вечір і коли осібно ігумен із преподобним розмовляв, сказав ігумен: "Не добре, думаю, зробив ти, чесний отче, не відвідавши хворого і того, що в скорботі, не втішив, бо й ми справді можемо почути слово Христове: "Хворий був, і не відвідали Мене". Сказав Лука святий: "Але зцілювати хворих є Божа сила, скорботних же утішати належить тим, які мають слово і премудрість в устах своїх. Я ж і від першого далеко стою, і другого зовсім позбавлений, простак і невіглас. Якщо ж ти хочеш і думаєш, що це угодно Богові, то йди ти спершу і будь мені провідником, я ж нехай піду за тобою". І зразу, вставши, обоє пішли пізнього вечора, увійшли ж у град і в дім того міщанина, побачили хлопця напівмертвого, що не міг говорити, і всі чекали на кончину його. Батько ж хворого з домашніми своїми припав до святого, просячи і плачучи, щоб помолився до Бога за вмираючого його сина, щоб від воріт смертних повернений був. І ледве чоловік той його впросив, ігумен Антоній переконав до молитви преподобного, тоді він підняв руки свої вгору й помолився. Здійснивши ж молитву, повернувся зразу в монастир, і коли засіяла ранкова зоря, відійшов поспіхом у свою гору, уникаючи людської слави. Коли ж настав день, ігумен Антоній послав слугу свого в град довідатися, що діється з хворим хлопцем, чи допомогли молитви Луки преподобного. І зразу слуга, не затримуючися, повернувся, дивну й чудесну річ ігуменові сповіщаючи, що хлопця, який вночі при смерті був, "його, — каже, — зустрів, що на коні сидів і їхав з дому в лазню митися". Це почувши, ігумен Антоній здивувався і прославив Бога.
Надокучало преподобному Луці людей багато, приходили до нього задля користи й порушували любе йому безмов'я — через те захотів піти звідти на місця безмовніші. Не зразу ж скорився своєму задумові, послав учня Германа в Коринт до одного досвідченого й богонатхненного мужа Теофілакта, корисної ради від нього шукаючи: чи перебувати на одному місці на горі Йоановій і терпіти надокучання тих, що приходили, чи деінде на незнане переселитися місце? Теофілакт же послав йому пораду, яку колись з Небес святому Арсенієві Великому було дано: "Уникай людей і спасешся". Преподобний же Лука, радісно раду ту прийнявши, встав з учнем своїм, пішов звідти й оселився на одному пустельному місці, що називалося Калавіє, поблизу моря. І так жив, їжу з праці рук своїх маючи: землю-бо копаючи, насіння сіяв, і молов жорнами, робив хліб. Якось же мореплавці мимо пливли, пристали недалеко келії преподобного і, увійшовши в неї, не застали нікого, бо пішов кудись святий з учнем. Побачили ж камінь жорновий добрий, взяли і в корабель занесли. Після цього прийшов преподобний в келію і, побачивши, що взяли камінь, поспішив до мореплавців, просячи, щоб повернули йому камінь, бо не має чим змолоти зерна на хліб собі. Вони ж присягали й запевняли, говорячи, що не брали. І сказав їм святий: "Якщо не взяли, ідіть
