Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

незнайома пані звернула на нього увагу. І щойно він помітив за її голосом і з її погляду прихильність і бажання, він з підвищеною напругою зауважив також, як змінилася Лідія, як вона притихла і замкнулася й почала спостерігати за ним і за пані. Коли під час святкової вечірньої трапези нога пані розпочала під столом гру з ногою Ґольдмунда, його захопила не тільки ця гра, а ще більше похмуре, потайне напруження, з яким Лідія стежила за цією грою, її очі, що палали від цікавості. Нарешті він навмисне скинув додолу ножа і, нахилившись, щоб його підняти, під столом торкнувся ніжною рукою ноги пані, помітив, як Лідія зблідла і закусила губу, й продовжував розповідати монастирські анекдоти, відчуваючи, що незнайомка проникливо слухає не так самі оповіді, як його звабливий голос. Інші теж його слухали, його патрон – доброзичливо, гість – з незворушним обличчям, проте теж розчулений запальним натхненням юнака. Ніколи не чула Лідія, щоб він так говорив, він розцвів, у повітрі тріпотіло жадання, його очі сяяли, а голос віщував щастя, благав про кохання. Усі три жінки відчували це, кожна на свій лад: маленька Юлія – з сильним спротивом і невизнанням, дружина сусіда – з неприхованою насолодою, Лідія – з болісною тривогою в серці, змішаною зі щирої туги, слабкого опору і найбурхливіших ревнощів, що аж видовжило її обличчя й додало блиску очам. Усі ці хвилі відчував Ґольдмунд, вони накочувалися на нього, як таємні відповіді на його залицяння, мов птахи, ширяли над ним думки про любов – смиренні, непокірні, суперечливі.

Після вечері Юлія пішла, була вже ніч; зі свічкою в глиняному свічнику вона залишила залу, холодна, як маленька черниця. Решта присутніх сиділи ще з годину, і доки чоловіки говорили про врожай, про імператора і єпископа, Лідія схвильовано слухала, як між Ґольдмундом і жінкою зав’язувалася невимушена розмова ні про що, однак між її слабких ниток виникала щільна солодка мережа з поглядів, наголосів, маленьких жестів, кожен з яких був надзвичайно промовистим, надмірно теплим. Дівчина вбирала атмосферу з хтивістю, але й з відразою, і, помічаючи або відчуваючи, як коліно Ґольдмунда торкається під столом коліна жінки, вона відчувала цей доторк власним тілом і здригалася. Після цього вона півночі пильнувала і прислухалася з хвилюванням у серці, переконана, що ті двоє разом. Вона завершила у своїй уяві те, що тим двом було заказане, вона бачила, як вони обіймалися, чула їхні поцілунки, тремтячи при цьому від збудження, одночасно боячись і бажаючи, щоб обдурений чоловік заскочив коханців і всадив противному Ґольдмундові ножа в серце.

Наступного ранку небо було похмуре, піднявся вологий вітер, і гість, відхиливши всі вмовляння залишитися надовше, наполіг на швидкому від’їзді. Лідія була присутня, коли гості сідали на коней, вона тиснула руки і говорила слова прощання цілком машинально, всі її почуття зосередилися в погляді, яким вона стежила, як дружина сусіда, сідаючи на коня, поставила ногу в підставлені долоні Ґольдмунда і як його правиця впевнено взялася за черевик і на якусь мить міцно стиснула ногу жінки.

Гості поїхали, Ґольдмунд повинен був іти в кабінет і працювати. Через півгодини він почув голос Лідії, вона наказувала вивести коня, його господар підійшов до вікна і подивився вниз, посміхаючись і хитаючи головою, обидва дивилися, як вона виїхала з двору. Вони сьогодні мало просунулися у своєму латинському письменстві, Ґольдмунд був незібраний, господар люб’язно відпустив його раніше, ніж звичайно.

Непомітно Ґольдмунд вивів свого коня з двору і подався назустріч прохолодно-вологому осінньому вітрові у злинялий краєвид. Їдучи дедалі швидше, він відчував, як розігрівається під ним кінь і як хвилюється його власна кров. По стерні і ріллі під паром, через луки і болота, порослі хвощем і осокою, їхав він крізь сірий день, через невеликі вільшаники, тінистий ялиновий ліс і знову брунатним порожнім степом.

На високому гребені пагорбів він побачив нарешті постать Лідії, що чітко вимальовувалася на тлі світло-сірих хмар, вона сиділа високо на коні, що повільно біг риссю. Він кинувся до неї; але, ледь помітивши переслідування, дівчина пришпорила коня і помчала геть. Вона то зникала, то з’являлася знову, з волоссям, що розвівалося на вітрі. Він гнався за нею, як за здобиччю, серце його сміялося, короткими ніжними вигуками він підганяв коня, радісними очима ловлячи на льоту прикмети краєвиду, принишклі поля, кущики вільхи, ряди кленів, глинистий берег ставка, не випускаючи з поля зору свою ціль, прекрасну втікачку. Ось-ось він мав її наздогнати. Зрозумівши, що він близько, Лідія відмовилася від втечі і пустила коня кроком. Вона не озиралася на переслідувача. Гордо, на вигляд байдуже, вона продовжувала їхати так, ніби нічого не було, ніби вона була сама. Він підігнав свого коня до її, обидві тварини мирно крокували поруч, але і коні, і вершники були розігріті від погоні.

– Лідіє, – тихо звернувся він. Вона не відповіла.

– Лідіє!

Вона мовчала.

– Як же гарно було, Лідіє, здалеку бачити тебе верхи на коні, твоє волосся, мов золота блискавка, летіло за тобою слідом. Як же красиво! Це просто чудово, що ти втікала від мене! Нарешті я помітив, що ти мене трохи любиш. Я цього не знав, ще вчора ввечері я мав сумніви. І тільки зараз, коли ти намагалася втекти від мене, я раптом зрозумів. Красуне, кохана, ти, мабуть, втомилася, давай перепочинемо!

Він швидко зістрибнув з коня і відразу взяв її віжки, щоб вона не вирвалася ще раз. З білим як сніг обличчям дивилася вона на нього зверху, а коли він знімав її з коня, розплакалася. Обережно він провів її кілька кроків, посадив на висохлу траву і став біля неї на коліна. Вона сиділа, борючись зі схлипуваннями, і таки впоралася з ними.

– Як можна бути таким огидним! – почала вона, щойно змогла говорити.

– Невже я такий огидний?

– Ти звабник, Ґольдмунде. Дозволь мені забути те, що ти казав мені перед цим, це були безсоромні слова, тобі не личить так говорити зі мною. Як ти міг подумати, що я люблю тебе? Забудьмо це! Але як мені забути те, що я бачила вчора ввечері?

– Вчора ввечері? І що ж ти такого бачила?

– Ану не прикидайся і не бреши так! Це було огидно і нахабно, як ти у мене на очах облещував оту жінку! Невже тобі не соромно? Ти навіть гладив її по нозі, під столом, під нашим столом! Переді мною, у мене на очах! А тепер, коли вона поїхала, ти береш і переслідуєш мене! Ти дійсно поняття не маєш, що таке сором!

Ґольдмунд