Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

уже давно шкодував про сказане перед тим, як зняти її з коня. Як це було нерозумно, слова в любові зайві, краще б він мовчав.

Він більше нічого не сказав. Він стояв біля неї на колінах, і оскільки вона дивилася на нього такими прекрасними і водночас нещасними очима, її страждання заразило і його; він розумів причину її сліз. Але, незважаючи на те, що вона йому сказала, він все-таки бачив у її очах любов, і біль на її тремтячих губах був теж любов’ю. Він вірив її очам більше, ніж її словам. Однак вона чекала відповіді. Оскільки її не було, вона ще більше скривила губки, подивилася на нього ще трохи заплаканими очима і повторила:

– Тобі справді не соромно?

– Пробач, – сказав він покірно, – ми зараз говоримо про речі, про які не варто було б говорити. Це моя провина, пробач мені! Ти запитуєш, чи я не маю сорому. Що ж, сором у мене, мабуть, є. Але ж я кохаю тебе, а кохання не знає ніякого сорому. Не гнівайся!

Вона вдавала, що не чує. Сиділа, ображено стиснувши губи і дивлячись прямо перед собою вдалечінь, наче була зовсім сама. Ніколи не був він у такому становищі. Це все через розмови.

Ніжно притулився він своїм обличчям до її колін, і від цього доторку йому відразу стало легше. Але він почувався трохи безпорадним і сумним, вона теж здавалася все ще сумною, сиділа нерухомо, мовчала і дивилася вдалечінь. Скільки ніяковості, скільки смутку! Але його доторк був сприйнятий прихильно, його не відхилили. З заплющеними очима лежав він, припавши до її колін, відчуваючи їх шляхетську видовжену форму. Розчулений Ґольдмунд подумав радісно, як ці молоді благородні коліна відповідають її довгим, красивим, трохи опуклим нігтям на руках. Вдячно притискаючись до колін, він дозволив своїй щоці й губам розмовляти з ними.

Раптом він відчув її руку, як вона нерішуче і легко лягла на його волосся. Мила рука, він відчував, як вона боязко, по-дитячому гладила його волосся. Її руку він часто розглядав і милувався нею, він знав її майже, як свою, довгі тонкі пальці з довгими, красиво опуклими, рожевими горбиками нігтів. І ось ці довгі ніжні пальці сором’язливо спілкувалися з його кучерями. Їх мова була дитячою й полохливою, але вона була любов’ю. Він вдячно припав головою до її руки, відчув потилицею і щокою її долоню.

Вона сказала:

– Вже час, нам треба їхати.

Він підвів голову і ніжно подивився на неї, ласкаво поцілував її тонкі пальці.

– Будь ласка, встань, – сказала вона, – нам треба додому.

Він негайно послухався, вони піднялися, сіли на коней і поїхали.

Серце Ґольдмунда переповнювалося щастям. Яка прекрасна була Лідія, яка по-дитячому чиста і ніжна! Він ще жодного разу не поцілував її, а відчував себе таким багатим і переповненим нею. Вони їхали стрімко, і, тільки повернувши додому, перед самим в’їздом на подвір’я, вона злякано промовила:

– Нам не варто було повертатися разом. Які ми дурні! – І вже в останню мить, коли вони злазили з коней і до них підходив конюх, вона швидко і палко прошепотіла йому на вухо: – Скажи мені, ти був сьогодні вночі у цієї жінки?

Заперечливо похитавши головою, він почав розпрягати коня.

Пополудні, коли її батько вийшов, вона з’явилася в кабінеті.

– І це правда? – відразу пристрасно запитала вона, і він зрозумів, що вона мала на увазі.

– Чому ж ти тоді так огидно загравав з нею і закохував її в себе?

– Це все було для тебе, – сказав він. – Повір, в тисячу разів охочіше я погладив би твою ногу, ніж її. Але твоя нога під столом ніколи не наближалася до моєї і не питала мене, чи люблю я тебе.

– Ти й справді любиш мене, Ґольдмунде?

– О, так!

– Але до чого це все?

– Не знаю, Лідіє. Але це мене й не обходить. Я щасливий тим, що кохаю тебе, – а що з цього вийде, про це я не думаю. Я радий, коли бачу, як ти їдеш верхи, і коли чую твій голос, і коли твої пальці гладять моє волосся. Я буду радий, коли мені буде дозволено поцілувати тебе.

– Цілувати можна тільки свою наречену, Ґольдмунде. Ти ніколи про це не думав?

– Ні, я ніколи про це не думав. Та й з якого дива? Ти знаєш так само, як і я, що не можеш бути моєю нареченою.

– Так і є. І оскільки ти не можеш бути моїм чоловіком і назавжди залишитися зі мною, було дуже неправильно з твого боку говорити мені про свою любов. Ти думав, що міг би спокусити мене?

– Я нічого не думав, Лідіє, я взагалі думаю набагато менше, ніж ти вважаєш. Я не бажаю нічого, крім того, щоб ти сама захотіла колись мене поцілувати. Ми так багато розмовляємо. Закохані так не роблять. Напевно, ти не любиш мене.

– Сьогодні вранці ти казав протилежне.

– А ти робила протилежне!

– Я? Що ти маєш на увазі?

– Спочатку ти від мене втікала, коли помітила, що я наближаюся. Тоді я подумав, що ти кохаєш мене. Потім ти розплакалася, і я подумав, що це тому, що ти кохаєш мене. Потім моя голова лежала на твоїх колінах, і ти погладила мене, і я подумав, це – кохання. Але зараз ти не робиш нічого, що свідчило б про любов.

– Я не така, як та жінка, чию ногу ти вчора гладив. Ти, мабуть, звик саме до таких жінок.

– Ні, слава богу, ти значно красивіша і витонченіша за неї.

– Я маю на увазі не це.

– О, але це так. Чи ж знаєш ти, яка ти красива?

– Я маю люстерко.

– Чи бачила ти в ньому колись своє чоло, Лідіє? А потім плечі, а потім нігті, а потім коліна? Чи бачила ти, як усе це поєднується і пасує одне до одного, як усе це має однакову форму, видовжену, міцну і дуже струнку форму? Ти це бачила?

– Як ти говориш! Я цього, власне, ніколи не бачила, але зараз, коли ти це кажеш, я знаю, що ти маєш на увазі. Слухай, ти все-таки звабник, і зараз ти намагаєшся зробити мене марнославною.

– Шкода, що не можу догодити тобі. Але навіщо мені, власне, робити тебе марнославною? Ти красива, і я хотів показати тобі, що вдячний за це. Ти змушуєш мене говорити про це словами; я міг би це тобі в тисячу разів краще сказати без слів. Словами я не можу тобі нічого дати! З допомогою