Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

21

Олівер

 

Наступні кілька днів ми з Ліною провели майже відрізаними від зовнішнього світу. Всі проблеми, всі загрози, все, що нас переслідувало—здавалося, залишилося десь далеко за межами цього котеджу. Ми занурилися одне в одного, ніби намагалися вкрасти в реальності ще трохи часу, перш ніж вона знову змусить нас бігти.

 

Дні змішувалися з ночами. Ми ледве виходили за межі спальні, і навіть якщо намагалися зібратися з думками, зосередитися на тому, що нам робити далі, це тривало недовго. Достатньо було одного погляду, одного дотику, і ми знову губилися в бажанні.

 

Я не думав про майбутнє. Не думав, що буде далі. Просто дозволяв собі насолоджуватися цим моментом. Бо глибоко всередині знав—довго це не триватиме.

 

І я мав рацію.

 

Коли прийшло повідомлення від Ніка, у мене з’явилося те саме відчуття, яке буває перед аварією на дорозі—коли секунду тому ти летів на повній швидкості, насолоджуючись свободою, а тепер бачиш, що ось-ось щось піде не так.

 

“Люди Андрія вийшли на мене. Думаю, вони знають, що я тобі допоміг. У нас проблеми.”

 

Я перечитав повідомлення двічі. Потім підняв погляд на Ліну. Вона сиділа на ліжку, загорнувшись у простирадло, і дивилася на мене.

 

— Щось сталося?

 

В її голосі вже не було тієї легкості, що кілька хвилин тому. Вона знала—все закінчилося.

 

Я стиснув телефон у руці.

 

— Так. Почалося.

 

Я втупився в телефон, ніби міг знайти між рядками повідомлення Ніка хоч якусь шпарину, хоч найменший шанс, що це ще не означає проблеми. Але ні, це означало тільки одне—Андрій Громов і його люди підібралися занадто близько.

 

Ліна мовчала, чекаючи, поки я щось скажу, але я лише підняв руку, даючи знак зачекати, і набрав Ніка.

 

— Що в тебе? — спитав я, щойно той підняв слухавку.

 

— Не тут, — швидко відповів він. — Краще відеозв’язок.

 

Я вийшов на вулицю, подалі від Ліни. Вона й так багато чула, а зараз мені треба було зрозуміти, наскільки все погано.

 

Коли екран засвітився, я побачив Ніка, який сидів у своїй машині. Кір був поруч, його обличчя було напруженим.

 

— Кажи, — кинув я.

 

— Вони питали про тебе, — почав Нік. — Не відкрито, але я зрозумів, що вони знають, що ти тут. І що ми пов’язані.

 

— Скільки їх?

 

— Достатньо, щоб це стало проблемою.

 

Я зціпив зуби. Ми чудово знали, що якщо люди Громова вийшли на Ніка, наступним кроком буде або стеження, або щось гірше.

 

— Маєш план? — запитав Кирило.

 

— Я намагаюсь щось вигадати, — відповів я.

 

Я підняв погляд на темне небо й глибоко вдихнув.

 

— Якщо він шукає мене, значить, нам потрібно влаштувати йому шоу. — за спиною почувся тихий голос Ліни.

 

— Яке ще шоу? — насторожився Нік.

 

— Ми дамо йому те, що він хоче. 

 

Кір глухо вилаявся, але потім посміхнувся.

 

— А ти донька свого батька, чи не так ?

 

—Всі ми діти своїх батьків, —знизала вона плечима.

 

— Який план?

 

Ліна швидко виклала свій задум.

 

—А якщо він не клюне? — запитав Кір.

 

— Клюне. Бо якщо він вважає, що я знаю де гроші, він не зупиниться ні перед чим.

 

Кір і Нік переглянулися.

 

— Звучить ризиковано, — сказав Нік.

 

— Все, що ми робимо, ризиковано, — відповіла вона. — Але або ми зробимо це першими, або вони дістануться до нас.

 

Декілька секунд було тихо. Потім Нік кивнув.

 

— Гаразд. Нам потрібно пару днів щоб вивезти дівчат з дітьми, а потім зустрінемось.

 

Ми закінчили розмову з Ніком і ще кілька секунд просто стояли, дивлячись один на одного. План був ризикованим, але іншого виходу не було.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍