Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

У Великій Британії прогресивістську дослідницю Маю Форстейтер, експертку з податків, звільнили із Центру глобального розвитку за великий гріх — застосування «образливої та принизливої» мови. Що ж то були за страхітливі слова? Вона твітнула: «Чоловіки не можуть стати жінками». І все. Згодом вона подала в суд за Актом про рівність 2020 року, стверджуючи, що її висловлювання є захищеною філософською позицією. Суд Центрального Лондона у справах трудового законодавства не задовольнив її позову: суддя Джеймс Тейлер назвав її позицію «несумісною з людською гідністю і фундаментальними правами інших». Тейлер пояснив, що Форстейтер відмовилася визнати, що «Сертифікат визнання гендеру» (СВГ), виданий урядом, не просто змінює паспортну стать людини для цілей документації — він магічно змінює і саму біологічну стать. А відмова визнати надзвичайну, божественну силу уряду — це фундаментальне порушення людської гідності. «Міс Форстейтер не має права ігнорувати такі речі, — написав суддя. — Позиція міс Форстейтер передбачає, що навіть якщо трансжінка має СВГ, вона не може чесно описати себе як жінку. Така думка не гідна поваги в демократичному суспільстві [курсив мій]». Суддя продовжив, відкидаючи фундаментальну свободу на вираження власних думок, хоча йшлося лише про констатацію біологічного трюїзму. «Навіть враховуючи право на свободу вираження поглядів, люди не можуть сподіватися на захист, якщо їхні засадничі переконання порушують гідність інших, створюють атмосферу залякування, приниження і образи».

Певна річ, відкидання найбазовіших функцій розуму, логіки та правдивості є порушенням людської гідності; і тих, хто створює атмосферу залякування, приниження і образи, слід позбавляти роботи за те, що вони кажуть правду. Проте складається враження, що право емоційно домінувати над іншими поширюється тільки на тих, хто наполягає на санкціонованих урядом вигадках. Центр глобальних досліджень може звільняти кого заманеться з будь-якої причини. Проте з міркування судді стає зрозумілим, що закон не призначений для того, щоб захищати роботодавців і робітників у неупереджений спосіб. Метою судді було встановити комплекс протидій деяким цілком раціональним висловлюванням.

Цей випадок був таким кричущим, що віддавна цілком ліберальна авторка серії книжок про Гаррі Поттера Джоан Ролінґ твітнула на захист Форстейтер. Її твіт із цього приводу був таким прогресивістським, як тільки можна це уявити, проте зі збереженням уявлення про реальність біологічної статі: «Одягайтеся, як собі хочете. Називайте себе, як хочете. Спіть із будь-якою дорослою людиною, яка дає на це згоду. Живіть собі щасливо в мирі й безпеці. Але виганяти жінку з роботи за те, що вона написала “стать — це реальність”? #IStandWithMaya #ThisIsNotADrill». Це спричинило шквальний вогонь всесвітнього масштабу — в дію вступив натовп із соціальних медій. Добросовісне лівацтво Ролінґ не довело її до добра: Vox, сайт, який називає себе «джерелом аналітичних новин», видав заголовок: «Невже Ролінґ щойно відштовхнула від себе всю армію фанатів Гаррі Поттера єдиним трансфобським твітом?». Автор цього взірця «аналітичної журналістики» назвав її коментар «трансфобським лайном» і додав: «Ролінґ щойно знищила “Поттеріану”. Веселого всім Різдва».

Ми на повній швидкості несемося до регулювання нашої мови в європейському стилі. Законодавство, яке вимагатиме повного придушення Першої поправки, вже назріває. У Нью-Йорку можуть оштрафувати бізнес на 125 тисяч, якщо не буде вжито займенників, яким надають переваги трансгендери, і на 250 тисяч, якщо це є «результатом свавільної, жорстокої або злостивої поведінки». Комісія з рівних можливостей у працевлаштуванні стверджує, що за федеральними законами не можна називати працівників тими займенниками, які вони вважають для себе неприйнятними. Професор Юджин Волох з юридичного факультету Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі каже, що «люди фактично можуть примусити нас — під страхом масової юридичної відповідальності — говорити те, що вони хочуть від нас чути, не зважаючи на те, чи підтримуємо ми політичний меседж, який асоціюється із цим терміном, і чи не вважаємо ми його неправдою».

І видатні члени нашого політичного істеблішменту дедалі охочіше аплодують цій нормі. У жовтні 2019 року Річард Стенґел, колишній редактор Time і заступник секретаря Державного департаменту з питань публічної дипломатії та громадських зв’язків у адміністрації Обами, відкрито виступив на сторінках Washington Post за зміну Першої поправки. Він пояснив: «Навіть найдосвідченіші арабські дипломати, з якими я мав справу, не розуміли, чому Перша поправка дозволяє будь-кому спалити Коран. Чому б, питали вони, вам не захиститися від цього?». Стенґел заявляє, що Перша поправка «не має захищати мову ненависті, яка може спричинити насильство одної групи проти іншої». У звичайному дусі дезінтеграціонізму Стенґел пояснює, що засадничі ідеї ґрунтуються не на вічних істинах, а на актуальних для певних часів особливостях, — а часи відтоді змінилися. Перша поправка, вважає він, «писалася в часи, коли все було простіше». Тепер, на думку Стенґела, потрібні закони про мову ненависті. «Чому штати не експериментують із власними версіями законів про мову ненависті й не призначають покарання за висловлювання, які зумисно ображають людей на ґрунті релігії, раси, національності або сексуальної орієнтації?» — писав він.

Чому? Бо в демократичній республіці — такій, що покладається на здатність людей аналізувати інформацію, висувати аргументи, дискутувати й рефлексувати, — ми не можемо просто проголошувати і спускати згори вказівки про те, яку інформацію людям дозволено бачити. Якщо ми втратимо віру в здатність американців забезпечувати найбазовіші передумови громадянства, то нам слід передати владу в руки аристократії та відмовитися від демократії назовсім.

І ще наша нова дезінтеграціоністська культура — яка не схвалює свободу слова і вважає суперечливі висловлювання природно небезпечними — повинна принаймні забезпечити єдність. Але вона цього, вочевидь, не робить. Чи почуваємося ми тісніше зв’язаними між собою, відколи поділяємо радощі натовпу? Звісно, ні. Найбільш очевидний ефект нашої ройової культури, яка зосереджується на винищуванні тих, хто не згоден підкорятися колективу, — це крайня взаємна недовіра. Ми не довіряємо нашим ЗМІ, які мали б створювати систему противаг невиправданій паніці, — натомість вони розпалюють паніку з дезінтеграціоністської позиції. І ми аж ніяк не довіряємо нашим ближнім — вони можуть бути тими, хто заробляє собі бали, допомагаючи соцмережам забанити наші «неправильні» пости чи сторінки. Ми не довіряємо нашим потенційним робітникам, які можуть побачити вигоду в підриві нашого бізнесу, щоб принести насолоду падкій на видовища публіці. Не довіряємо і роботодавцям, які можуть штовхнути нас під поїзд, аби не розлютити чимось натовп. Як і нашим колегам, яким може бути втішно бачити, як нас нищать. Коли мова заходить про соціальні медії як головний засіб поширення інформації та ідей у сучасному світі, єдиний спосіб перемогти в цій грі — це не грати в неї.

Передбачуваним результатом буде поновлення войовничості,