Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 24: Тиша перед бурею

— Так. Обіцяю, що не нароблю дурниць. Дякую. Напевно, — пробурмотіла я невпевнено, сумніваючись, що його взагалі є за що дякувати. 

Раймонд Дейлар відпустив мою руку, відійшов назад до вікна й оголосив: 

— Мені треба на деякий час поїхати. Поки мене не буде — займайся архівом. Повернуся — отримаєш свою першу зарплату. І пам’ятай, що ти дала обіцянку. Не розчаруй мене. Наслідки не сподобаються нікому. 

Я кивнула і кулею вилетіла з кабінету. Решту дня провела в архіві, поринувши в роботу з головою. На щастя, ніхто мене не турбував — лише Клариса зайшла, щоб нагадати про вечерю. Увечері вона принесла до моєї кімнати горщик із квіткою, з якого стирчав сухий, похмурий кущик.

 — Ректор просив передати. Сказав, щоб ти щодня на цьому тренувалась. 

Вона пішла, здивовано знизивши плечима, явно не розуміючи, яке це для мене нове завдання.

 Наступний тиждень минув надзвичайно спокійно. Я пропадала в архіві, сортувала теки, витирала пилюку з полиць і не зупинилась, поки не навела ідеальний порядок. Освальд виконував обов’язки ректора і показово мене ігнорував, щойно ми випадково зустрічались у коридорах. У мене теж не було бажання з ним спілкуватися. 

Клариса не ставила зайвих запитань, за що я була їй щиро вдячна. Вона завжди намагалась підбадьорити мене доброю усмішкою, коли я, ледве пересуваючи ноги від втоми, приходила на вечерю. Але найбільше виснажували тренування з тим засохлим кущем. Я й уявити не могла, що це буде настільки складно: викликати силу й намагатись передати її в сухі поламані гілки. Кілька разів знайомі іскри пробігали по пальцях, але одразу ж зникали — від чого мені хотілося ледь не плакати з розпачу. 

Раймонд Дейлар так і не з’являвся. У їдальні постійно залишався порожнім один зі столів, за яким зазвичай сидів пан Патрик Рауф і ще двоє викладачів, чиї імена називала мені Клариса, але я їх не запам’ятала. Видно, це були друзі ректора з його «пернатої групи». Можливо, вони наводили жах на якихось нещасних, поки я дихала пилом, розкладаючи особові справи студентів по полицях. 

Настав мій день народження. Святкувати було ні з ким, але Клариса спекла мені торт, прикрасила його свічками й привітала перед сніданком. Її помічники з кухні навіть заспівали святкову пісню — і цим довели мене до сліз. Можна сказати, це був мій найкращий день народження за останні кілька років. Удома зазвичай вітав тільки батько. І ще Джейсон. Від спогадів про Джейсона стискалося серце. Як він там? Чи пам’ятає мене? Думки про батька викликали гіркоту. Адже саме він підписав той контракт, отже, частково це і його вина, що моє життя пішло шкереберть. Якби він мав сили протистояти мачусі, можливо, я зараз готувалась би до весілля з Джейсоном, а не сиділа б у похмурій Академії Арканум. Раймонд Дейлар так і не повернувся. І десь глибоко в душі я починала турбуватись. Невже можна ось так надовго залишити академію? А якщо з ним щось трапилось, і йому потрібна допомога? Я наполегливо гнала від себе думку, що він може не повернутись узагалі.
Одного вечора ми з Кларисою пили чай на кухні з духмяними булочками після вечері. Вона веселила мене смішними історіями зі свого життя, і я сміялась до сліз. У відповідь я жалілась їй на свій дар, що вперто не хотів проявлятись, хоч як я не водила хороводи навколо того куща в горщику.

 Вона поплескала мене по руці: 

— Не переймайся, дар повернеться. Здібності залежать від наших емоцій. Пан ректор має рацію: треба сильно розізлитись, зрадіти або навіть злякатись — і пробуй ще. Це нелегко, але от побачиш — усе вийде.

 Ми піднялися на другий поверх пізніше, ніж зазвичай. Клариса побажала мені доброї ночі й пішла до себе. Засунувши руку в кишеню сукні та не знайшовши там ключа, я зрозуміла, що, мабуть, загубила його в архіві, коли забирала звідти драбину.

 Доведеться повертатись. Світло в коридорах було приглушене, я йшла майже в темряві, намагаючись не перечепитись через вазони. На першому поверсі стало по-справжньому моторошно: тіні гілок на стінах звивалися, наче щупальця якихось чудовиськ. Я обережно ступала по дерев’яній підлозі, коли раптом почула тихий скрегіт — ніби хтось провів нігтем по залізу. Мене пронизав холод. У голові одразу змалювався образ потойбічного монстра, що лізе до академії, аби всіх перебити. Я зробила ще кілька кроків, тримаючись рукою за стіну. Скрегіт повторився, вже голосніше — щось невідоме й зловісне наближалося з темряви. Пошкодувавши, що не взяла з їдальні хоча б виделку для самозахисту, я, з несамовито калатаючим серцем, зробила ще крок у бік архіву. Може, це просто гілка стукає по вікну, а я вже накрутила себе страшилками? Ще один крок… 

Раптом із темряви мене схопили чиїсь міцні руки, затисли рота й притисли до чогось теплого й твердого. Від дикого жаху я закрутилася, намагаючись вирватись і закричати. Хтось сильний затягнув мене під сходи й прошепотів на вухо хрипким знайомим голосом: 

— Сумувала за мною, крихітко Ізабелло!?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍