Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 25: Переляк та обіцянка.

Усвідомивши, чий це голос, я на мить відчула полегшення, яке негайно змінилося нестримним гнівом. Не послаблюючи хватки, нічний гість затягнув мене до архіву й зачинив двері, а я продовжувала люто пручатися, звиваючись, наче черв’як на гачку. Та все було марно: ректор з легкістю мене стримував, притискаючи до себе міцно, але не завдаючи болю. 

— Ш-ш-ш, крихітко Ізабелло, все гаразд, це ж я, — лагідний шепіт біля вуха викликав хвилю мурах по моїй шиї. 

— Я заберу руку, але не кричи, бо розбудиш усіх. 

Щойно змогла говорити, я з люттю накинулась на нього, забувши про свою мету втертись до нього в довіру: 

— Ви! Як ви могли! У мене ледь серце не зупинилося! Що за манери — нишпорити вночі та накидатися на беззахисних?! 

Він усе ще не відпустив мене, навпаки — вмостився зручніше, сперся спиною об стіну і розвернув мене обличчям до себе. Його руки ковзнули по моїй спині, ще міцніше притискаючи, не лишаючи шансів вирватися. 

— Відпустіть мене, ви дикун! — вигукнула я, щосили барабанячи кулаками по його широких грудях. 

Він схопив мою руку й приклав долоню до свого обличчя — там, де був помітний шрам від опіку. Раптово долоню обпекло й закололо настільки сильно, що я здригнулась. Та за мить усе минуло. 

— Бачиш, — засміявся Раймонд Дейлар. — Усього-то потрібно було тебе гарненько струсити. 

Я знову спробувала вирватися — цього разу успішно. 

— Негідник! — вигукнула я й, не подумавши, замахнулась, щоб дати йому ляпаса. Він легко перехопив мою руку, завів за спину, ще щільніше притис до себе й уперся палким поглядом у мої губи. 

— Я не хотіла… Просто сильно злякалась, — прошепотіла я, побоюючись його реакції. 

— Обережно, Ізабелло, — з ледь відчутною погрозою в голосі промовив ректор, — ти граєш з вогнем, який не зможеш загасити. 

— Відпустіть, будь ласка, — майже жалібно попросила я, вирішивши, що з мене на сьогодні досить емоцій, і час перейти до мирних переговорів. Він зітхнув і неохоче відпустив мене. 

Я швидко відійшла на кілька кроків і запитала:

 — Навіщо вам було мене так лякати? 

— Поглянь на мене уважніше, — відповів він ліниво. — Нічого не помічаєш? Ти розізлилась, злякалась, я приклав твою руку до свого обличчя… І що сталося?

 Я вдивилася — і ахнула: шрам від опіку зник безслідно! — Це я зробила? — прошепотіла я, не вірячи. — Мій дар повернувся?

 — Він прокинувся й хоче вирватися на волю, — спокійно відповів Раймонд. — Ти ж сама Кларисі скаржилась, що на тренуваннях у тебе нічого не виходить. От я й допоміг. Тепер має піти краще. 

— Ви підслуховували, — докірливо промовила я. 

— А що, лише тобі можна підслуховувати? — усміхнувся він. — Я повернувся пізно, почув ваші голоси на кухні й вирішив не заважати. 

З одного боку, я сердилася, що він мене так налякав, з іншого — раділа, що дар дав про себе знати, та ще й з такою силою! Мені стало ніяково від його погляду, що ковзав по мені настільки відверто, що я майже відчувала його як дотик.

 — Ти сумувала за мною? — несподівано запитав він. Я насторожено відступила й похитала головою. Він зробив крок, схопив мене за руку й міцно обійняв, аж ребра затріщали. 

— А я дуже сумував, — прошепотів він хриплим голосом. — Усе думав: як там моя крихітка Ізабелла? Не втекла бува? Його руки ніжно погладжували мою спину, а я не могла поворухнутись від емоцій, що нахлинули на мене. У його обіймах було так затишно й тепло, що не хотілося їх переривати. Нічого ж не станеться, якщо я постою з ним ще хвильку. Зрештою, я ж збиралась приспати його пильність — момент ідеальний. 

— Не втекла, як бачите, — тихо відповіла я. — Ви ж мене тут замкнули, пам’ятаєте? Я навіть на прогулянку не можу вийти. 

— Післязавтра в Ґреймуні відкривається ярмарок, — раптово сказав він.

— Якщо пообіцяєш, що не спробуєш утекти, можу відпустити тебе з Кларисою в місто. Вона за тобою приглядатиме. Що скажеш? Не підведеш її? Я ледь повірила своїм вухам. Він хоче мене перевірити? 

— Ні в якому разі! — відповіла я щиро. — Я дуже вдячна й обіцяю — не втечу. Дякую! 

Він подивився на мене примружено:

 — «Дякую» — це занадто. Поцілунку буде достатньо. 
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍