Читати книгу - "Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер"

Лів

Варто було Ааарону зникнути за дверцятами шафи-купе, як Лів роздратовано зітхнувши, пішла слідом. Вона зазирнула всередину, у шафі було кілька зайнятих вішаків, і дві пари взуття. Лів завжди мала запасні речі якщо, скажімо, хтось обіллє її кавою, чи вона посадить пляму під час обіду. Вона справді пишалась цією завбачливістю, вважаючи цю рису перевагою. Адже вона завжди лишалась ідеальною – за будь-яких умов. І ні, жодного натяку на наявність тривожності вона не визнавала.

–Лів, прокидайся! Ми запізнимось!

Вона швидко розплющила очі, відчуваючи, як тіло вкрили мурахи. Цього не може бути, проте це так і було. Вона перебувала у власній кімнаті. В якій, якщо подумати, більше ніколи не бувала після своїх шістнадцяти років. Вона переїхала до тітки, яка взяла її під опіку після… Лів скинула з себе ковдру. Картата піжама, худеньке, проте м’язисте тіло. Будильник з календарем на її столі вказував шосте лютого 2011-го року. Мурахи вкрили її тіло. Хутко спустившись вниз, вона побачила маму, яка саме ставила тарілку зі збалансованим сніданком на стіл, і батька, що читав газету, сидячи на стільчику.

Вона хотіла підбігти до них, обійняти, поговорити. Але тіло її не слухалось. Вона ніби була свідком, як хтось перейняв контроль.

–Я втомилась казати.– опустившись перед тарілкою, роздратовано кинула Лів.– Я ненавиджу яйця.

–А я втомилась пояснювати: омлет це найкращий сніданок для твого організму, особливо перед змаганням.– спокійно відповіла мама.

–Ненавиджу чортові змагання. Ненавиджу чортову акробатику. Це все херня собача.

–Олівіє! Слідкуй за мовою.– гаркнув батько з-під газети.

–Де Роланд?– поставивши ногу на стільчик, спитала Лів.– Він обіцяв сьогодні прийти.

–Уже в коледжі.– відповіла мама, скинувши її ногу зі стільця.– Ми сказали не приходити. В нього завтра гра, він має тренуватися.

Ну, звісно. Підтримка невдахи-дочки на змаганнях це ніщо проти зоряного синочка, успішного футбольного захисника з купами перемог за спиною.

–Хоч одна спортивна легенда в домі.– закотила очі Лів.

–Буде й друга.– стримано зазначила мама, поставивши перед Лів темно-зелений сік.

Фу, знову смузі із зелені і селери. Вона ненавиділа це, таке ж огидне на смак, як і на вигляд. А враховуючи, що мама додавала туди протеїн, воно ще й було густе, Лів уявила, як давиться цим напоєм і її почало нудити.

Так, вона дійсно була лише глядачем того, як контроль перейняв норовливий підліток, який ненавидів батьків за те, що через неї намагаються втілити власні мрії.

В юності мама була гімнасткою, але після народження Лів не змогла продовжити улюблену справу, через проблеми зі здоров’ям. Тож вона не знайшла нічого кращого, як змусити Лів здобувати олімпійські перемоги, аби потішити її его. Щодо батька, то він був свого часу відомим футболістом, завдяки його спортивній кар’єрі, родина Вейлів нічого не потребувала і мала великий просторий будинок і два дорогих авто. Втім батько отримав травму коліна у свої двадцять сім, тож став тренером спершу для колег, потім для Роланда, свого сина. Який, на відміну від Лів, був зацікавлений у спортивній кар’єрі. І робив чималі успіхи, змушуючи батьків захоплюватись ним і весь час ставити його за приклад.

Лів завжди знала, що його батьки люблять більше, а мама ніколи не намагалась цього заперечувати. Лів завжди було недостатньо. Друге місце? Це не перемога, отже програш. А значить наступний рік вона займатиметься і днями, і ночами без вихідних, бо на наступних змаганнях вона має взяти золото.

І навіть коли вона здобувала перше місце, мати не удостоювала її навіть привітанням. Тільки сухе: «добре, але можеш краще, пам’ятаєш ти завагалась на долю секунди? Це неприпустимо, тож цей момент натренуємо». І все починалось заново. Лів любила акробатику у свої років п’ять і може навіть вісім, бо тоді мама раділа її вподобанню. Але уже до чотирнадцяти усвідомила, що ніколи не буде задовольняти високі стандарти матері. То для чого тоді рвати дупу?

Прикупивши лиха, вона доїла той клятий омлет і піднялась, щоб почистити зуби і зібратися. Дебільна зачіска, тонна гелю, який доведеться вимивати годинами з волосся. Дебільний макіяж, що робив їй очі, мов у бембі. Блискітки по всьому тілу, дебільне боді, яке врізалось у всіх незручних місцях. Клятий антистатик, щоб спідниця не прилипала до дупи: все це страшенно її дратувало. Вона ніби перебувала у чужій шкірі, яку мати дбайливо пригладжувала, щоб та сіла тісніше.

Вони повсідались у авто, батько за кермом, мати на пасажирському, Лів ззаду, розділивши сидіння зі стрічками, тальком і жезлами, які знадобляться їй у виступі. В її голові роїлись думки, вони змішувались із думками уже дорослої Лів, яка сиділа як німий свідок у тілі шістнадцятирічної версії себе.

 

«Чи запросить Ейвері мене на випускний?»

 

«Я не хочу тут бути.»

 

«Хоч би не забути ту зв’язку у приспіві…»

 

«Клята симуляція, мені потрібен вихід!»

 

«Сподіваюсь стрічка не зачепиться за стопу як на тренуванні.»

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍