Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

— Думаю, не закінчиться… Але є й позитивний момент.

— Ну, і який?

— По-перше, виховний. Між нами кажучи, в «Оплоті» класні бійці, виступають і в змішаних єдиноборствах, і в боях без правил. Думаю, вони охуїли, коли ви з Малюком так їх виклали «вишиванкою» на бетон. Іншим разом вони двічі подумають, перш, ніж кидатися на наших…

— Та да, — задоволено погладив своє пузо Бача. Ці слова були йому бальзамом на душу. — А по-друге?

— А по-друге, після твоєї роботи цей «аплотовєц» явно буде не придатний до служби в ФСБ. Він до кінця життя буде срати під себе, а з морди буде текти слина, як у хтивого гамасєка на прийомі у проктолога.

— Га-га-га! — нарешті розвеселився Бача. — Ето точно. Його кар’єра тут і закончиться, підараса такого… Вот вам і наука від Бачі: нєхуй лізти на Україну!

— Тільки, друже, фігня ці всі «Карателі», — дістав з-за пояса старий добрий багнет до Mauser Gewehr 98[66] із тридцятисантиметровим лезом.

Бача взяв у руки, захоплено відкопилив нижню губу і покивав:

— А такі да-а… Так кацапи нічого й не навчились дєлать по-людському…

…Після рейду під кодовою назвою «Тьотушки» Мишко виклав на стіл нинішні трофеї: ножі, кастети, травматичні пістолети, різні кийки, шокери…

— Ги, — сказав навіть дещо розчаровано, глянувши на це добро. — І з цим вони хотіли розганять Майдан?! Дебіли. Якщо ми з дерев’яними щитами йдемо на екіпіровану і вооружонну беркутню, то хрєн там ми іспугаємось якихсь ножів.

* * *

Бої на Грушевського точились до 26 січня, коли майданівці вигнали з Українського дому беркутню з вевешниками і стали в ньому обживатись… Цей етап революції став переможним для повстанців. Можливо тому, що не слухали політиків, а самі вирішували свою долю і те, як їм жити і з ким боротись. Запланований розгін Майдану був зірваний і відкладений. Територія, «захоплена» повстанцями в центрі Києва, не мала жодного стратегічного значення. Навпаки, розтягнула їхні комунікації. Зате пішла хвиля повстань у регіонах. Народ намагався брати владу у свої руки на місцях. Створювались загони самооборони. Вони були готові в будь-який момент виїхати на Київ.

Переговори з Януковичем, на які пішли політики, ні до чого не призвели. Склалась патова ситуація. Майданівці потихеньку почали роз’їжджатись по домівках. Більшість з них ніяк не могла зрозуміти, чому не прозвучала команда йти далі? Момент був вдалий для того, щоб узяти владу в свої руки, але його, через «переговорні процеси», було втрачено. Варто було трішки натиснути, і менти побігли б. Частина сотників і Самооборона раптом пішла на повідку у політиків. Наступальний азарт інсургентів вщух.

І головне, чого не сталося… революційна піна не змогла винести на своєму гребені нового лідера. Людини з повстанської маси, котрій би повірили і за якою пішли б усі.

Влада готувалась до нового штурму Майдану. Президент Янукович все ще жив ілюзіями щодо своїх союзників і соратників. Міністр Захарченко потихеньку стягував сили спецпідрозділів МВС у Київ і виводив гроші з України. І не тільки він. Золото та гроші вивозились з України кур’єрами — в сумках і валізах, виводились через банківські схеми… Відмивались, осідали в іноземних банках.

Крали вагонами, вивозили літаками.

А суди були переповнені справами майданівців, котрі хотіли змінити країну. Іноді їм виносились багаторічні вироки… Та частіше до цього не доходило. Озброєні дубеняками загони Самооборони Майдану пікетували суди і прокуратури. У налагодженій системі Януковича і всіх його «папєрєдніків» пішов збій. Мало хто з прокурорів і суддів хотів мати з ними якісь справи. Тим більше активно працювали фейсбук-спільноти, «Диванна сотня». Виробилась ціла ідеологічна лінія боротьби із корупціонерами і прихвоснями влади на просторах Інтернету. Мало кому хотілось бути підданим обструкції у світовій мережі… Тому більшість суддів все ж «обходились» кількома місяцями арешту.

А тим часом у столицю почали таємно прибувати «бійці» псковської десантно-штурмової дивізії. Вони переодягалися у форму ВВ і потихеньку освоювались у Києві. На полігоні у Нових Петрівцях цілодобово вправлялися у стрільбі снайпери «Беркута».

У Москві операція «Весна» входила в «завершальну стадію підготовчого процесу». Крим наповнили «феесбешники» та інша путінська сволота…

Взвод «А» встиг розростися до 40 бійців. Місця в наметі було мало. Спочатку в когось у штабі виникла ідея сформувати на його базі нову сотню, а потім вирішили розбити на два загони і з одного створити спецгрупу. Її керівником призначили Діда. Частина бійців перейшла від нього і перебралась «мешкати» в намет під «Львівську браму»[67].

Почалися трішки нудні й сонні дні на Майдані — між закінченням епопеї на «Груші» і спробою чергового розгону Майдану 18 лютого.

Білет в оперу

«Кубік» стишив хід і повернув з траси у бік аеропорту. Єгор немов прокинувся. Йому здалось, що він залишає тут, у Києві, в Україні ще якусь важливу до кінця не завершену справу. Наче він кидає тут важливу роботу. Чогось не вистачало. Чогось не відбулося, не сталося… Коли він полетить закордон, цього там він не знайде, йому цього не дозволять. Там будуть уколи, крапельниці, різнокольорові пігулки і розмови з професором Ґаллем. Про дитинство, юність, про море… Фігня така ці розмови. Від них чомусь хочеться плакати, прийти у свою кімнату, згорнутися клубочком на ліжку, так, щоб за спиною була стіна, щоб вона прикривала спину. Жаліти себе та плакати. Довго ридати. Там добре плачеться, не від болю, а від чогось іншого. Так, наче Ґалль пройшовся пекучими словами по твоєму минулому і натиснув на якусь кнопочку, яка вичавлює з тебе сльози. І вони течуть.

Але зараз його чомусь ті розмови Ґалля налякали. Вони такі довгі, такі пронизливі, що влізають до мозку і починають у ньому порпатись, копатись, копирсатись… Він це відчував фізично та боявся цих розмов більше, ніж уколів. І сльози, які після них з’являються, раптом налякали. Відчув себе в цій машині маленьким хлопчиком, що згорнувся клубочком на задньому сидінні й ось-ось розридається. Просто безпричинно… Він не хотів таким бути. Він був чоловіком, бізнесменом і він мав сам вирішувати, плакати йому чи ні, а не слухати когось там, що йому робити.

І Єгор сказав собі, що треба повернутись. Що це — ще раз і все! Останній раз!

— Разворачивайся! — наказав він шоферу. — Я забыл на работе документы, — і до охоронця, який сидів на передньому сидінні: —