Читати книгу - "Буря Мечів"

Якщо мені вдасться зберегти голову на плечах, можливо, одного дня я правитиму на Півночі від її імені. Можу й тобі врізати там чималий шмат.

— Якби та якби...— мовив Брон.— Та й там до біса холодно. А Лоліс — м’якенька, тепла і зовсім близько. За два дні я вже можу порати її.

— Не дуже приємна перспектива...

— Справді? — широко посміхнувся Брон.— Погодьтеся, Куцю: якби довелося вибирати — спати з Лоліс чи стятися з Горою-на-коні, ніхто б і оком не встиг змигнути, як ви б уже штани спускали.

«Занадто добре він мене вивчив». Тиріон спробував іншу тактику.

— Я чув, сера Грегора поранили на Червоному Зубці, а потім ще раз у Сутінь-долі. Рани трохи зіб’ють йому спритність.

— Ніколи не був він спритний,— роздратовано мовив Брон.— Тільки неймовірно дебелий і неймовірно дужий. Не заперечую: як на людину таких розмірів, він моторніший, ніж можна очікувати. У нього страшенно довгі руки, та й ударів він, схоже, не відчуває, як нормальна людина.

— Він так сильно тебе лякає? — поцікавився Тиріон у надії роздрочити його.

— Тільки повного дурня він не злякає,— стенув плечима Брон.— Може, я і здолав би його. Крутився б навколо, поки він не стомиться кидатися на мене так, що вже меча не годен буде підняти. Якось би з ніг його збив. Коли вояк лежить на спині, то вже байдуже, чи високий він на зріст. Та все одно, це ризиковано. Один хибний крок — і я труп. Навіщо мені ризикувати? Так, ви мені подобаєтеся, бридкий малий бабій... але якщо я влізу у вашу бійку, я програю в будь-якому разі. Або Гора мені кишки випустить, або я його вб’ю і втрачу Стоукворт. Так, мій меч можна перекупити, але я не віддаю його задарма. Я вам не брат, чорт забирай.

— Ні,— сумно погодився Тиріон.— Не брат. Тоді забирайся,— махнув він рукою.— Біжи у Стоукворт до леді Лоліс. Нехай тебе твоя шлюбна постіль порадує більше, ніж мене — моя.

Біля дверей Брон завагався.

— Що ви робитимете, Куцю?

— Самотужки вб’ю Грегора. Ото вже веселу пісеньку можна буде написати!

— Сподіваюся її почути,— Брон востаннє посміхнувся й вийшов з дверей, із замку, з Тиріонового життя.

— Перепрошую,— шаркнув ногою Под.

— За що? Хіба це твоя провина, що Брон — пихатий негідник з чорною душею? І завжди був пихатим негідником з чорною душею. Це мені в ньому й подобалося.

Тиріон налив собі кухоль вина й поніс на підвіконня. Знадвору день був сірий і дощовий, але обіцяв розвидніти, на відміну від карликового життя. Мабуть, Тиріон міг би послати Подрика Пейна попитати про Шагу, але в хащах королівського лісу стільки хованок, що розбійників там ловити можна десятиріччями. «У Пода часом виникають труднощі з пошуками кухні, коли я посилаю його по сир». Тимет, син Тимета, швидше за все, вже повернувся в Місячні гори. І хай що там Тиріон казав Бронові, власноруч битися з сером Грегором Кліганом — це гірший фарс, ніж поєдинок карликів, влаштований Джофрі. Тиріон не збирався померти під регіт, який лунає у вухах. «Накрився суд через двобій».

Пізніше того самого дня сер Кеван завітав до нього вдруге, а потім ще й наступного дня. Сансу так і не знайшли, ввічливо повідомив дядько. Так само як і блазня сера Донтоса, який щез тої-таки ночі. Чи хоче Тиріон викликати ще яких-небудь свідків? Ні, не хоче. «Як мені в біса доводити, що це не я отруїв вино, коли тисяча людей бачила, як я наповнював Джофрі чару?»

Всю ніч він не спав.

Лежав у темряві, витріщаючись на балдахін і рахуючи привидів. Усміхалася Тиша, цілуючи його, тремтіла від страху гола Санса. Джофрі з почорнілим обличчям тримався за горло, а по шиї бігла кров. Перед Тиріоновим зором поставали очі Серсі, Бронова вовча посмішка, капосна усмішка Шей. Навіть думка про Шей не збуджувала його. Він вирішив сам себе потішити, подумавши, що, як удасться збудити й задовольнити свій прутень, він зможе потім трохи відпочити, але нічого не вийшло.

І тут прийшов світанок — прийшов час суду.

Зранку по Тиріона з’явився не сер Кеван, а сер Адам Марбранд з дюжиною золотих плащів. Тиріон поснідав вареними яйцями, підгорілою шинкою і підсмаженим хлібом і вдягнувся в усе найкраще.

— Пане Адаме,— мовив він.— Я гадав, батько пошле королівську варту, щоб доправити мене на суд. Я ж поки що член королівської родини, хіба ні?

— Так, мілорде, але, боюся, більшість королівської варти — це свідки проти вас. Лорд Тайвін подумав, що охороняти вас їм зараз не годиться.

— Боги збавте, ми робимо тільки те, що годиться. Прошу, ведіть.

Судити його мали в тронній залі, в якій помер Джофрі. Коли сер Адам провів його крізь височенні бронзові двері, Тиріон ступив на довгий килим, відчуваючи на собі очі всіх присутніх. На суд збіглися сотні людей. Принаймні він сподівався, що вони прийшли саме заради цього. «Бо ще, чого доброго, то все свідки проти мене». На галереї він запримітив королеву Марджері, бліду й чарівну в жалобі. «Двічі одружена й двічі вдовиця, а їй-бо лише шістнадцять». З одного боку від неї стояла її рослява матір, з другого — її маленька бабуся, а решту галереї заповнили її фрейліни й батькові придворні лицарі.

Під порожнім Залізним троном так і не розібрали помосту, хоча всі столи, крім одного, винесли. За ним сидів кремезний лорд Мейс Тайрел у золотій мантії поверх зеленого вбрання, а також стрункий княжич Оберин Мартел у розмаяній строкатій мантії — рудо-жовто-багряній. Між ними сидів лорд Тайвін Ланістер. «Може, у мене ще і є надія». Дорн і Небосад зневажають один одного. «Якщо я знайду спосіб з цього скористатися...»

Верховний септон почав з молитви — просив Отця небесного вказати шлях до правосуддя. Коли ж він закінчив, отець земний гойднувся вперед і мовив:

— Тиріоне, це ти вбив Джофрі?

Тиріон не вагався ні миті.

— Ні.

— Яке полегшення,— сухо зронив Оберин Мартел.

— То це зробила Санса Старк? — поцікавився лорд Тайрел.

«Я б на її місці точно так зробив». Та хай ким була Санса і хай яка її роль у цьому, а вона лишається його дружиною. Тиріон накинув їй на плечі плащ на знак свого захисту, хоч і довелося для цього ставати на спину блазню.

— Джофрі вбили боги. Він вдавився голубиним