Читати книгу - "Буря Мечів"

— Ви кухарів хочете звинуватити? — почервонів лорд Тайрел.

— Їх, а може, голубів. Головне, щоб не мене.

Тиріон почув нервові смішки й одразу збагнув, що зробив помилку. «Припни язика, малий дурню, бо він тебе до могили доведе».

— Проти тебе є свідки,— сказав лорд Тайвін.— Спочатку ми вислухаємо їх. А тоді можеш представити власних свідків. Говоритимеш тільки з мого дозволу.

Тиріону нічого не лишалося, як просто кивнути.

Сер Адам правду казав: перший, кого закликали, був сер Балон Свон з королівської варти.

— Лорде правице,— почав він, щойно верховний септон взяв з нього присягу казати правду й тільки правду,— я мав честь битися з вашим сином пліч-о-пліч на «мості» з кораблів. Попри свій зріст, він хоробра людина, і я не вірю, що він це зробив.

Залою пролетіло бурмотіння, а Тиріон подумав: яку божевільну гру затіяла Серсі? «Для чого викликати свідка, який вірить, що я не винен?» Та скоро він це дізнався. Сер Балон знехотя розповів, як у день бунту йому довелося відтягати Тиріона від Джофрі.

— Він тоді вдарив його світлість, це правда. Та це був просто напад гніву. Літня гроза. Адже натовп мало не розірвав нас усіх.

— За Таргарієнів людина, яка вдарила особу королівської крові, втрачала руку, якою вдарила,— зауважив Червоний Гад Дорнський.— Карлик свою маленьку ручку примудрився назад відростити — чи королівська варта забула свої обов’язки?

— Він сам королівської крові,— відповів сер Балон.— І був тоді королівським правицею.

— Ні,— заперечив лорд Тайвін,— він виконував обов’язки королівського правиці замість мене.

Сер Мірин Трант, наступний свідок, радо підкріпив свідчення сера Балона.

— Він збив короля на землю й почав бити його ногами. І кричав, що це несправедливо, що його світлості вдалося неушкодженим вирватися з натовпу.

Тиріон уже розумів сестрин план. Вона почала з людини, відомої своєї чесністю,— видоїла все, що змогла. «Кожен наступний свідок переказуватиме дедалі гіршу легенду, аж поки я здаватимуся Мейгором Лютим і Ейрисом Божевільним разом узятими, ще й присмаченими Ейгоном Негідником».

Сер Мірин далі розповів, як Тиріон зупинив Джофрі, коли той хотів покарати Сансу Старк.

— Карлик запитав його світлість, чи знає він, що сталося з Ейрисом Таргарієном. А коли сер Борос заступився за короля, карлик пригрозив убити його.

Наступним викликали самого Блаунта, який луною повторив сумний переказ. Навіть якщо сер Борос і недолюблював Серсі за те, що звільнила його з королівської варти, але сказав саме ті слова, які вона хотіла почути.

Тиріон більше не міг тримати язика за зубами.

— А ви повідайте суддям, що саме робив Джофрі, розкажете?

Мордатий здоровань кинув на нього сердитий погляд.

— Ви сказали своїм дикунам убити мене, якщо я розтулю рота, ось що я їм повідаю.

— Тиріоне,— мовив лорд Тайвін.— Говоритимеш, коли ми тебе викличемо. Це попередження.

Тиріон кипів, але довелося скоритися.

Наступні вийшли Кетлблеки, всі троє по черзі. Озні й Осфрид розповіли про вечерю з Серсі перед Битвою на Чорноводді, переказали Тиріонові погрози.

— Він пригрозив її світлості, що готовий заподіяти їй зло,— сказав сер Осфрид.— Кривду.

А його брат Озні продовжив:

— Сказав, що дочекається дня, коли вона тішитиметься, але радість її згорить на попіл.

Ніхто з них і не обмовився про Алаяю.

Сер Озмунд Кетлблек, втілення лицарства в білосніжних обладунках і такому самому білому вовняному плащі, присягався, що король Джофрі давно знав: дядько Тиріон хоче його вбити.

— Це було того-таки дня, коли він одягнув на мене білого плаща,— мовив він до суддів.— Тоді хоробрий хлопчик сказав до мене: «Добрий пане Озмунде, бороніть мене гарно, бо мій дядько не любить мене. Хоче замість мене стати королем».

Такого Тиріон стерпіти не міг.

— Брехун!

Він навіть ступив два кроки вперед, але золоті плащі відтягнули його.

Лорд Тайвін нахмурився.

— Мені треба тебе скувати по руках і ногах, як звичайного розбійника?

Тиріон скреготнув зубами. «Друга помилка, дурню, дурню, карликовий дурню! Тримай себе в руках, бо в іншому разі ти приречений».

— Ні. Перепрошую, мілорди. Мене розгнівала його брехня.

— Його правда, ти хотів сказати,— мовила Серсі.— Батьку, прошу закувати його в кайдани — для вашого ж захисту. Ви ж бачите, який він.

— Я особисто бачу карлика,— сказав княжич Оберин.— Того дня, коли я злякаюся гніву карлика, я ліпше втоплюся в діжці червоного.

— Кайдани не потрібні,— лорд Тайвін кинув погляд у вікно й підвівся.— Вже пізно. Продовжимо завтра.

Уночі, сам-один у камері, з порожнім аркушем пергаменту й кухлем вина, Тиріон піймав себе на тому, що думає про свою дружину. Не про Сансу, а про першу свою жінку — Тишу. Повію, а не вовчицю. Її кохання до нього було вдаваним, але він у нього вірив і радів з цієї віри. «Солодка брехня миліша мені за гірку правду». П’ючи вино, він думав про Шей. А коли до нього з вечірнім візитом навідався сер Кеван, Тиріон запитав його про Вейриса.

— Гадаєш, євнух виступить на твій захист?

— Хтозна — слід з ним спершу поговорити. Пришли його сюди, будь ласка, дядьку.

— Як скажеш.

Наступного дня суд відкривали мейстри Балабар і Френкен. Вони зробили розтин шляхетного тіла й не знайшли в царственому горлі ні шматка голубиного пирога, ні іншої їжі.

— Його вбила отрута, мілорди,— сказав Балабар, а Френкен серйозно кивнув.

Тоді викликали великого мейстра Пайсела; той увійшов, хитаючись і важко спираючись на криву ковіньку; на довгій курчачій шиї стирчало кілька білих волосин. Він зовсім заслаб і заледве стояв на ногах, тож судді дозволили принести для нього крісло, а також столик. На столику розставили кілька маленьких збаночків. Пайсел радо пойменував усі.

— Сірогорошок,— мовив він тремтячим голосом,— з жаб’ячого посліду. Красуха, солодсон, бісів танок. Оце окосліп. Удовина кров, ось як називається це — за його колір. Лихе зілля. Закупорює сечовий міхур і кишки, аж людина труїться власними шлаками. А це вовкозгуб, ось отрута василіска, а оце ось сльози Ліса. Так. Я їх усі знаю. Куць Тиріон Ланістер поцупив їх з моїх покоїв, коли мене ув’язнили ні за що.

— Пайселе,— гукнув Тиріон, ризикуючи наразитися на батьків гнів,— а серед цих отрут є така, від якої людина може задихнутися?

— Ні. Для такого потрібна отрута дуже рідкісна. Коли я хлопчиком навчався в Цитаделі, мої вчителі називали її просто «душитель».

— Але цієї рідкісної отрути не знайшли, ні?