Читати книгу - "Любов у спадок"

очей. Варто було тільки згадати про те, як його дужі руки торкалися її пліч — і серце починало битися удвічі швидше; вдіяти з цим нічого не можна було. Еріка з досадою закусила губу. І що такого в цьому молодому шотландцеві, чому вона без перестанку думає про нього? Він такий брутальний! Так, він врятував їй життя, але… Він врятував її. Просто так, думаючи, що вона — звичайний злиденний хлопчисько. Врятував, не побоявся стати на шляху грізного Дугласа. А вона наговорила йому дурниць, ще й образила наостанок.

Еріка почала нервово розправляти свою спідницю охайними фалдами. Думки про Діка Далхаузі збивали її з пантелику. Господи, та вона ж нічого не знає про нього! Хто його батьки, звідки він родом… Чому Чорний лицар назвав його сином зрадника? Може, він негідник, зневажений усіма… Ні, звичайно ж, і цього не може бути! Еріка сумно глянула на пагорби, порослі вересом, які поволі пропливали повз неї. Все це вже не мало значення. Тепер Дік був недосяжний для неї. І це чомусь засмучувало більше, ніж тисяча Дугласів, які могли б скакати навздогін.

— Майже приїхали, — кинув через плече Бранвен, і вона здригнулася від несподіванки. — Ще трохи, й ми вдома.

Він махнув рукою, показуючи вперед. Стара, але ще й досі поважна з вигляду вежа Тейндела здіймалася просто перед ними. Звіддаля замок здавався грізним і неприступним. Насправді стіни вже потроху руйнувалися, але завдяки своєму розташуванню замок цілком міг витримати штурм; він відлякував шукачів легкої наживи. Головна вежа, оточена неглибоким кам'янистим яром, підносилася на скелі, що панувала над околишніми пагорбами. Південну та західну стіни замінив той-таки скелястий масив, а східну було складено з дикого каменю. Замок ніби виростав зі скелі, органічно вписуючись у доволі понурий краєвид. На додачу єдина дорога, що вела до Тейндела, петляла крутим схилом майже по колу. Шотландці, які були не від того, щоб будь-коли перетнути кордон та перегнати на свій бік чиюсь череду, вважаючи її дикою, рідко насмілювалися нападати на сам замок.

…Воли спроквола долали схил, із натугою тягнучи візок. Ось і знайоме криве дерево, на якому вона так любила сидіти, виглядаючи, коли повернеться батько. Еріка з Гілом зіскочили з візка, з задоволенням розминаючи затерплі ноги.

— Агов, що це там? Невже Кетрін вибігла нас зустрічати? — Бранвен пильно вдивлявся в постать на дорозі перед ворітьми.

І справді, міст було опущено. Еріка розгледіла біля воріт маленьку згорблену постать старої няньки, а поряд розвівалася на вітрі залатана сутана отця Годвіна.

— Нас зустрічає почесний ескорт, — радісно проголосив Гіл. — Хей-я! Ми повернулися з удачею! — закричав він, розмахуючи сопілкою.

Еріка бачила, як батько, що послав свого коня вперед, спритно зіскочив на землю й заговорив зі старими.

— Щось не бачу, щоб зустріч була дуже радісною, — зненацька стривожився Бран.

Брат і сестра, не змовляючись, щодуху кинулися до воріт і підбігли саме тієї миті, коли пролунали слова отця Годвіна…

— Сину мій, наберіться мужності. Ми отримали звістку про смерть вашого батька. Лорд Генрі Персі, барон Олнвікський спочив, нехай буде земля йому пухом. Амінь.

Вражені Еріка й Гілберт зупинилися за два кроки, немов наткнулися на невидиму перешкоду. Батько якось дивно згорбився, плечі його здригнулись, як під сильним поривом крижаного вітру.

— Коли? — коротко запитав він.

— П’ять днів тому, — скорботно промовив священик.

— Прокляття, — вирвалося в сера Родеріка, й отець Годвін відразу докірливо перехрестив його.

— Роде, ви повинні прийняти цю звістку з належним смиренням. Усі ми смертні, й негоже проклинати в таку годину.

— Облиште, святий отче, — рвучко смикнув плечем сер Родерік. У голосі його чувся біль. — Ви не розумієте… Мій батько помер, але так і не помирився зі мною. Це буде страшніше за всі мої безсилі прокльони. Я так і не побачив його перед смертю. Бог свідок, я сподівався на інше…

Він ніби отямився, відвернувся від замкового капелана й замовк.

— Хто привіз цю звістку? — за хвилину очужіло спитав він.

— Якийсь чоловік… — почав отець Годвін.

— Якийсь… — із невдоволено скривленими губами осудливо прорипіла Кетрін. — Це найманець із Беверлі, я його знаю. Його взяли на службу якраз за два роки до того, як ми відтіля забралися. Непевна то людина, мені він ніколи не подобався. Привести його?

— Атож, атож, капітан Нолліс, — поквапився докинути священик. — Так він казав.

Стара нянька проникливо глянула на пана своїми вицвілими очима.

— Не варто, Кетрін, — стомлено відгукнувся барон Тейндел. — Нагодуйте його та розмістіть, якщо він побажає залишитися. Я поговорю з ним за вечерею. Сподіваюся, в домі є чого пожувати?

— Як же тут що залишиться, коли цей гонець на вас від учора чекає! — сплеснула руками стара нянька. — Зжер уже в замку, мабуть, усе чисто.

Кетрін зумисне говорили брутально, ніби намагалася приховати за зовнішньою суворістю почуття, що її заполонили, й Еріка це зрозуміла. Скоса глянула на своїх братів. Гіл і Бран мали розгублений вигляд — не знали, як реагувати на те, що сталося.

— Поговоримо пізніше, дівчинко моя — шепнула їй Кетрін, коли проходила повз нерухомо застиглу Еріку. — Я рада, що ви повернулися.

Бабця напрочуд швидко для свого віку задріботіла за господарем, ніби квочка за вирослим курчам. Незабаром на подвір'ї почулися її рипучі накази нечисленній челяді. Слідом за ними тихенько рушили брати. Не схоже було на те, що ця звістка дуже їх вразила, тільки Бранвен супився сильніше, ніж зазвичай, покусуючи губи.

Еріка