Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

складно швидко знайти. Про поміч «зверху» теж поки не йшлось, адже у всіх були більш важливі проблеми, які потребували вкладення і без того недостатніх коштів. З часом однодумці знайшлися. Їх було мало, але вони були надійні і, здавалось, сповнені ентузіазму.

Першою зголосилася стати однією із веселківців Наталка — колега по роботі. Вона була дуже доброзичливою, тож Любомир не помилився, звернувшись до неї. Їй доручили пошук волонтерів і вирішення поточних організаційних питань. Затим до них долучився Сергій, якого Любомир знав ще зі школи. Той узявся за створення веб-сайту та пошук можливих зв’язків та контактів у неосяжному інтернет-просторі. Любомир же поклав на себе місію реєстрації фонду, налагодження співпраці з іншими благодійними фондами, пошуку шляхів фінансування й формування загальної бази їхньої організації.

Справи потихеньку набирали обертів. З часом до них долучалися інші волонтери, кожен з яких виконував свою ланку роботи. Організація потихеньку розросталась. Перші обережні кроки виливались у перші досягнення, і це дуже тішило. Вони допомагали збирати кошти хворим діткам, батьки яких не мали можливості сплатити шалені гроші за операції, — завдяки веб-сайту та тісній співпраці зі ЗМІ така можливість з’явилась. Веселківці підтримували дитячі будинки, заклади для людей похилого віку. Вони зверталися до соціальних служб, пропонуючи свою допомогу тим, хто її потребує. І вже за рік існування успіхи «Веселки життя» були відомі за межами області, тож благодійники вже не боялись вкладати свої кошти в організацію.

Любомир не тямився від радощів. Бачити очі вилікуваної дитини, яка перемогла страшну хворобу… щастя в очах сиріток, яким влаштовано чудове свято… радість у стомлених очах стареньких людей, яким скрашено сірі будні… Все це було такою винагородою за старання, що сльози радості не стримували навіть представники чоловічої статі, котрі, здавалось, скупі на такий прояв почуттів. Це була грандіозна, неоціненна праця!

На превеликий жаль, існував інший бік медалі. Не завжди вдавалося вчасно зібрати потрібну суму на термінову операцію, і безпорадні батьки втрачали віру в краще… Або ж коли приречена дитина помирала… З цим було настільки тяжко змиритися, осягнути, що мимоволі охоплював розпач. Чому це відбувається? У чому винні ті нещасні діти? За що вони так страждають? Однак новий день приносив чергові плани, альтернативні шляхи розв’язання проблем, нові відносини, і надія на диво знову відроджувалась.

Ось такі дива творила із Любомиром музика. Вона перевертала всю його душу і породжувала нестримне бажання творити добро. І якщо на початку цього шляху він наражався на скептичні посмішки, то з часом його зустрічали з повагою, розумінням і готовністю чимось допомогти.

Звісно, така діяльність відсторонила його основну роботу на інший, менш важливий план. Проте він теж любив її. Уже десять років Любомир віддав перекладацькій справі. Після закінчення школи, коли прийшов час обирати собі шлях, він хотів стати музикантом. Однак якимось дивом мама зуміла його переконати, що музикою можна займатися й любити її і без диплому, а кар’єру ліпше влаштувати більш серйозну, наприклад — перекладача. І лише думка про те, що насправді він не залишає музику, а розділить її з англійською, яку він теж любить, трохи заспокоїла юнака.

Звісно, кар’єра перекладача вдалася на славу, адже все, за що би не брався Любомир, виходило в нього блискуче. Після закінчення університету йому запропонували лишитись в аспірантурі. А з часом запросили до обласного перекладацького бюро, де він і досі залишається шанованим спеціалістом.

Утім, незважаючи на всі ці численні успіхи в житті, Любомир усе ж відчував якусь дивну порожнечу в душі. Його душа чогось прагнула, вимагала. Але чого?..

Довго він допитувався свого серця, яке мало би знати відповідь та лише вперто мовчало. Це мовчання спантеличувало його, адже, здавалось, чого тобі потрібно, чоловіче? В тебе є все для щастя: кар’єра, успіх, смак перемог, визнання твоєї особистості. Чого тобі ще треба?

І лиш стрівши одного разу ЇЇ, зазирнувши ЇЙ у вічі, Любомир тієї ж миті збагнув УСЕ. Серце його нарешті закричало, заволало! Так! Він побачив у тих очах все, чого йому так не вистачало в житті. Душа його спалахнула, наповнилась по вінця, і він збагнув: прийшло Кохання. Сенс життя було віднайдено остаточно. Серце рвалось до Коханої, мліло в солодкому до болі передчутті зустрічі. Любомир відчував, що скоро, зовсім скоро вони зустрінуться, і тоді все буде добре. Так, все обов’язково буде добре!

***

Що стало з містом? Воно якесь не таке… Не таке! Він ішов порожньою вулицею і розгублено озирався довкола. Ця місцина була йому зовсім незнайомою. Він узагалі не пам’ятає такої вулиці у Львові, хоча це місто знає краще, ніж самого себе. Обабіч вимощеної бруківкою дороги височіли голі (без кори) дерева, на тонких вітах яких дивно висіли бліді квіти. Сірі будинки закинуті, замість вікон зяють нерівні діри, а в них — примарна чорнота…

Ця вулиця мертва. Мертва! Він був у цьому переконаний.

Як він сюди потрапив? Чому тут так гнітюче? Щось ніби чавить звідусіль. Куди ділися всі люди? І тиша… Яка дивна тиша…

Довго він ішов цією вулицею у дивних роздумах, аж поки не натрапив на якийсь вузенький провулочок. Звернувши туди, відразу ж опинився на вже знайомій і такій рідній вуличці. А ось і ліхтар, під яким він завше чекав на Кохану! Нарешті він на місці. Зараз вона прийде. Вона обов’язково прийде, адже приходить до нього щоночі.

Минулого разу щось було не так. Йому чомусь здалося, що вона йде від нього. Але то лише на мить! Він однаково чекатиме на неї. Вона прийде.

Але що це? Ліхтар уже вимкнувся. Невже ранок?..

Любомир розплющив очі. Вона не прийшла. Вона не прийшла до нього сьогодні… Мабуть, він образив її цими сумнівами. Як він міг сумніватися в ній? От бовдур! Ну, нічого. Кохана прийде наступної ночі. Він чекатиме на неї.

Утім, наступної ночі вона знову не прийшла. Що ж сталось? Чому вона відпустила його руку? Може, вони просто розминаються? Приходять до їхнього