Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Розділ 13

Тепер мене придавлює до ліжка такою важкістю, що, здається, кістки зараз тріснуть. І простір вибухає виттям сирени. І гулом. Оглушливим настільки, що пробирає до нутра та закладає вуха.

Десь за межами апартаментів рі-одо лунають справжнісінькі вибухи. Жахливо гучні. І пронизливі звуки, які я навіть розпізнати не можу.

Приміщення, в якому я знаходжуся, при цьому знову раз по раз здригається, посилаючи хворобливу вібрацію по всьому тілу. Світло кілька разів блимає, освітлюючи тріщини, що густою сіткою покривають стелю та стіни.

Відбувається щось жахливе. Неправильне. І це так же очевидно, як те, що я абсолютно неспроможна цьому протидіяти. Це точно не може бути просто посадкою. Всі ці звуки… сирена… вибухи… вереск металу, що розривається. На нас напали? На корабель рі-одо напали? Вороги? Ми всі помремо?

Мене топить у паніці. Тваринній. Дикій

Втискає в ліжко всім тілом. Здається, ще трохи, і воно проломиться піді мною. І мене розмаже по підлозі. Мені вже самій хочеться підвивати цій сирені. Або я це вже роблю. Кричу і вию. Від страху. Від болю. Від почуття гіркої несправедливості.

Варто було мені повернути собі віру в те, що я зможу вижити, що не все втрачено для мене… І всесвіт знову завдає удару.

Тішить тільки одне. Якщо я загину на цьому кораблі, Соня все одно буде врятована.

У якийсь момент навантаження на організм стає настільки нестерпним, що мозок реагує єдиним можливим способом. Гасить мою свідомість у рятівній непритомності. І я просто відключаюсь, занурюючись в рятівну пітьму.

Але навіть у ній відчуваю цю задушливу тривогу. Вона свербить на підкірці. Примушує метатися та стогнати. Шукати щось… чіплятися за чиїсь плечі. І з полегшенням притискатися до когось дуже великого. І сильного. Здібного, як захистити мене, так і знищити.

Зараз його руки ніжні. Дарують мені прихисток від болю та страху. Знову.

− Я вас так чекала, мій пане, − вдячно шепочу потрісканими губами, ховаючись у рі-одо на грудях.

− Хто вона, брате? − вривається в мої кошмари смутно знайомий голос. Наче каміння в горах перевертається. Або розбуджений вулкан гуркотить. − Навіщо тобі ця квола самичка?

– Це наша майбутня се-авін, брате, – відповідає цьому вулканові рі-одо.

Се-авін… Гарно звучить. Але в грудях щось тривожно стискається похмурим передчуттям. Що це означає? І... про кого вони говорять? Про мене?

– Землянка? Ти з глузду з'їхав? Це жалюгідне створіння не витримає жодного з нас у колі сили. Не кажучи вже про двох одночасно.

До люті вулкана тепер домішується і зневажлива недовіра.

– Я підготую її. Вона сильніша, ніж здається, – спокійно заперечує йому мій господар.

− Я бачу. Виглядає так, ніби сконає прямо зараз, – з презирством впускає… його брат? Так, дійсно… Я нарешті згадую, де чула цей голос. Са-оір, здається. Моторошний тип. І неприємний до дрожу. − Але, може ти й маєш рацію, обравши для нас таку се-авін. З нею в колі навіть мені буде легко стримуватися. Не впевнений, що взагалі її захочу.

− Гадаю, ти здивуєшся, − багатозначно і навіть з певним передчуттям хмикає рі-одо. − Що з нападниками? Є полонені?

– Серед тих, кого ти не загубив в останньому гіперстрибку, живих не лишилося. Наші джа-ари втопили рештки ворожих сил у шквальному вогні. Решту вже не вистежиш, принаймні, у відкритому космосі. Чекатимемо доповіді від розвідки. Судячи з ушкоджень твого Сірекшу, били цілеспрямовано по житловому відсіку і капітанському містку. Тебе бездарно намагалися вбити, брате.

− Це щось новеньке. Гадаєш, це Менетнаш? − рі-одо навіть зупиняється. І розвертається.

І тільки тепер я розумію, що досі він мене кудись ніс на руках. А ще я нарешті знаходжу в собі сили розліпити очі.

– Доказів немає. Але я вбачаю його руку в цьому, − лунає поруч зле гарчання, сповнене лютої ненависті. І я з тремтінням підіймаю голову, щоб злякано подивитись на його джерело.

Він стоїть зовсім поряд. І від одного погляду на цю високу темну постать, що ніби з пекла з'явилася, моє серце заходиться в дрібному перестуку від жаху та паніки.

− Напевно, жрець все-таки зрозумів, що ми з тобою ніколи не погодимося на союз із його домом. І вирішив зробити ставку на іншого спадкоємця, – задумливо тягне рі-одо.

А його брат цієї миті помічає мій погляд. І хижо примружується, розглядаючи мене у відповідь.

Його увага відчувається сотнею розжарених голок, що впиваються під шкіру. Тисне, ламає волю, змушує тремтіти від задушливої, майже тваринної паніки. Якщо рі-одо часом заморожує своїм холодом, то його брат нагадує ревуче полум'я, здатне зжерти все на своєму шляху. Моторошний.

Вони обидва моторошні.

Але до свого господаря я вже встигла трохи звикнути. Мій господар мене вже не раз захищав та рятував. І тепер я знову несвідомо шукаю у нього захисту, мимоволі все більше втискаючись у чоловіче тіло. І пальці мимоволі чіпляються за одяг рі-одо.

Брови Са-оіра злегка підіймаються в здивуванні. Він звужує очі, трохи схиливши голову набік. Дивиться на мої руки. І раптом подається до мене, погрозливо вискаливши ікла.

Не стримавшись, я з тихим схлипом ховаю обличчя на грудях у рі-одо. Ще й за шию обіймаю. А він… несподівано стискає мене міцніше. Не ховаючи, але… ніби схвалюючи мій порив.

− Бачу, ти вже встиг приручити її. Вражає. Скільки вона у тебе? – чую голос чорнявого монстра. Вже набагато спокійніший. І навіть… зацікавлений. Мов не він тут тільки що лякав мене, іклами клацаючи.

А він і справді лякав. Тільки для чого? Хотів побачити реакцію?

– Три світлові дні, – з дивним задоволенням вимовляє мій господар, перш ніж продовжити йти туди, куди йшов до цього. – Один із яких провела у медкапсулі.

Повисає багатозначна пауза. І рі-одо додає, немов відповідаючи на безмовне запитання:

− Циноти, у яких я її придбав, були не надто дбайливі зі своїм товаром. Настільки, що наше звірятко саме благало мене її купити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍