Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

– Вона просила сама? Тебе? − недовірливо пирхає Са-оір, що явно досі крокує поруч із братом. − Ти чекаєш, що я повірю в це?

А мене несподівано гостро дряпає одне єдине слово, з усіх промовлених рі-одо.

«Наша».

Він сказав: «Наша».

І тепер я все виразніше згадую те, що почула в напівпритомному стані перед тим, як прокинутися. Про се-авін якусь. І про те, що він мене підготує до чогось, чого я, на думку Са-оіра, не витримаю.

А ще всі колишні застереження господаря. Його вимоги. Умови нашого договору. Те, що я змушена була обіцяти бути відданою не тільки йому, а й тому, на кого він вкаже. Виходить... на цього чорноволосого злобного монстра?

Логічно. Брат же. Але...

Будь ласка, хай це не означає те, що я подумала. Нехай… я йому краще й далі не подобаюсь. Я ж помру від страху, якщо він вирішить доторкнутися до мене.

− Доведеться повірити, брате. Ця тендітна і абсолютно незаймана самичка сама запропонувала мені своє служіння і відданість, − якось надто вже урочисто і багатозначно вимовляє рі-одо. – То що… я можу розраховувати на твою гостинність?

– Міг би й не питати. Мій особистий рівень на Руорі у твоєму повному розпорядженні. Якщо хочеш, я візьму командування тут повністю на себе, доки ти відновлюватимешся.

− Буду вдячний. Мені справді потрібно привести себе до ладу. І приділити увагу нашій тендітній се-авін. Відправ до мене Чотжара, коли він закінчить. До речі, як ти дізнався, що мені потрібна допомога? Твоя поява була дуже своєчасною і несподіваною.

– Надійшли відомості від патрулів…

Брати переходять на обговорення нападу, своїх підозр та подальших планів. А я, затихнувши в руках рі-одо, намагаюся обміркувати все те, що почула. Зрозуміти, наскільки мої висновки є правильними.

Думати про це дуже страшно. Особливо з огляду на те, що права голосу в мене все одно немає.

Але й ховати голову в пісок від очевидних висновків не можна та й не вийде. Мені доведеться прийняти все, що накаже рі-одо. І бути готовою до цього. Але… може, він не дасть мене скривдити?

Наївно на це сподіватись, знаю. Але не сподіватись не можу.

За роздумами я навіть не помічаю, як мене приносять до якоїсь величезної круглої зали, серед якої височить дивний постамент. І рі-одо разом зі мною прямує прямо до нього. Я підіймаю голову, але на потилицю відразу опускається важка долоня, назад притискаючи обличчям до чоловічих грудей.

− Закрий очі, Ліно. Телепортація може погано вплинути на твій зір – наказує рі-одо рівним тоном.

Ми зараз будемо телепортуватися?

Злякано видихнувши, я міцно заплющуюсь. Відчуваючи, як тілом пробігає нервове тремтіння.

Щось мені страшно. Адже він не став би мене тягти ... в телепорт, якби це було небезпечно для життя? Я ж йому начебто потрібна.

А може, рі-одо навіть не знає, як на мені насправді позначиться ця його телепортація? Як не знав багато іншого про землян.

Але вдаритися в паніку я просто не встигаю.

Навіть через закриті повіки я помічаю, як нас затоплює сліпучим світлом. Наче сонце палає прямо перед очима. Випалюючи сітківку до сліз. А потім мене приголомшує повною дезорієнтацією у просторі. І, здається, що руки рі-до це єдине, що не дає загубитися і розлетітися на атоми.

Все зникає так само раптово, як і накотило. Світло більше не проникає під закриті повіки, залишивши після себе лише різнобарвні плями, як нагадування. І тіло після тієї жахливої ​​невагомості відчувається надто важким. А рі-одо знову кудись іде. Крокуючи впевнено і незворушно.

− Можеш дивитися, звірятко, − чую я дозвіл господаря.

І звідкись знаю, що ми тепер на іншому кораблі. Розумію це навіть до того, як наважуюсь справді подивитися. Все одно відмінностей, можливо, навіть не помічу.

Але я вірю своєму чуттю.

Ми телепортувалися на корабель Са-оіра.