Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Кажуть, що, сп’янівши, людина може видати всі свої найпотаємніші думки і вчинити щось недоречне, — промовив він. — Хіба цього ви хочете?» Тамакадзура подарувала гостеві жіноче вбрання — коуцікі й хосонаґа, просочені вишуканими пахощами. Збентежений цим подарунком, Каору спробував повернути його, але То-дзідзю не дозволив цього зробити. «Отакої, зайшов лише пригубити вина, а затримався аж до пізньої ночі», — сказав Каору й притьмом поспішив додому.
«Якщо цей Дзідзю{134} буде часто сюди приходити, то приверне до себе загальну увагу», — думав невдоволений Куродо-но сьосьо і у пригніченого стані, зітхаючи, сказав:
«До цвіту сливи
Горнуться серця усіх,
І тільки я один
Блукаю у нічній пітьмі
Весняної пори».
Побачивши, що він також збирається йти, хтось із жінок з-поза завіси відповів:
«У певний час завжди
Нас щось приваблює,
Та невже лиш
Сливи цвіт
Серце чарує?»
Наступного ранку Каору прислав То-дзідзю такого листа, написаного японськими знаками{135}, сподіваючись, що його прочитають жінки: «Боюсь, що вчора ввечері справив на Вас погане враження своєю буйною поведінкою...» Лист закінчувався словами:
«Співав я вчора пісню
Про Бамбукову річку,
Та з її слів
Чи ви збагнули,
Що в глибині душі моєї?»
Звичайно, То-дзідзю приніс листа у головний будинок, щоб його всі прочитали. «Який витончений почерк! — сказала Тамакадзура. — В його віці рідко хто відзначається такими чеснотами. Він рано залишився без батька, та й мати не дуже дбала про його виховання, і все-таки його перевага над іншими очевидна». Тамакадзура не забула дорікнути власним синам за незграбність їхнього письма. А відповідь То-дзідзю і справді виявилася досить невмілою:
«Як жаль, що Ви зайшли лиш пригубити вина...
Не доспівавши до кінця
Пісню про Бамбукову річку,
Ви так поспішно нас покинули,
Що не збагнули ми
Її глибінь».
Каору після того ще не раз заходив до сина Тамакадзури, немов бажаючи показати свої глибокі наміри, і, як передбачав Куродо-но сьосьо, всі були ним зачаровані. А То-дзідзю, той взагалі тільки й думав про те, щоб назавжди здружитися з ним, як з близьким родичем.
Настав третій місяць. У цю пору, коли одні вишні вже розцвіли, а з інших цвіт злітав у небо хмаркою, в домі Тамакадзури було так тихо і безлюдно, що, здавалось, ніхто не осудить її дочок за те, що вони розмістилися близько до веранди і дивилися у сад. Інших розваг вони на той час не мали. Дочки Тамакадзури, яким уже виповнилося відповідно вісімнадцять та дев’ятнадцять років, були миловидні і з добрим серцем. Старша, Ооїґімі, відрізнялася такою благородною і яскравою красою, що не могло бути й мови, щоб віддавати її простому підданому.
Того дня поверх вишневого хосонаґа зі шлейфом на ній було кілька одежин жовтуватого, як керія, кольору, які гармонійно поєднувалися одна з одною, а витонченість її манер мимоволі викликала захоплення. Її молодша сестра, Нака-но кімі, була в блідо-рожевому вбранні, на яке блискучими пасмами спадало, немов гілля плакучої верби, прекрасне волосся. Вона була високою і стрункою, а її гарне задумливе обличчя, хоч і могло свідчити про гостріший, ніж у сестри розум, проте, на думку служниць, все ж поступалося їй красою. Сестри грали в «ґо», сидячи одна навпроти одної, і їхні чарівні голівки з блискучими пасмами волосся, що спадало на спину, не могли не викликати замилування. То-дзідзю перебував поблизу у ролі судді.
«Он як йому довіряють, якщо навіть дозволили бути суддею в “ґо”!» — позаздрили брати, саме тоді нагодившись у покій, і сіли поважно поруч, а навколишні жінки стрепенулися. «Поки я цілими днями на службі у палаці, він тим часом мене обскакує», — поскаржився старший брат Цюдзьо. «А от я зовсім не маю вільного часу, щоб побувати вдома, — нарікав Бен, — але невже тому мною можна так нехтувати?» Сестри припинили гру і сиділи, зніяковіло потупившись. Якими прекрасними вони були цієї миті!
«Коли я перебуваю на службі у палаці, — сказав Цюдзьо зі сльозами на очах, — то часто із сумом згадую, що батька вже немає на цьому світі» Цюдзьо виповнилося двадцять сім чи двадцять вісім років. Він, як розсудливий юнак, постійно думав про те, яким чином домогтися для сестер становища такого, якого прагнув батько.
А тим часом сестри, попросивши одну із служниць зірвати гілочку з найкрасивішої вишні в саду, із захопленням її розглядали — мовляв, прекраснішої за неї не буває. Поглядаючи на них, Цюдзьо сказав: «У дитинстві ви завжди сперечалися: «Це моя вишня!» — «Ні, моя!» Батько переконував, що вишня належить Ооїґімі, а мати — що Нака-но кімі. Пам’ятаю, як я тоді переживав, хоча, звичайно, намагався не плакати. Тепер це зовсім стара вишня. Коли, дивлячись на неї, згадую скільки людей за минулі роки покинуло цей світ, то невимовний сум огортає душу».
Всміхаючись крізь сльози, Цюдзьо повертався в думках у минуле з рідкісною останнім часом насолодою, бо ставши приймаком, нечасто бував у рідному домі, хіба от як сьогодні, коли його привабили вишні.
Тамакадзура виглядала дуже молодо як на свій вік, хоч мала вже дорослих дітей. Її краса наче саме тепер досягла розквіту. Тож і не дивно, що імператор Рейдзей і на спочинку не забував її і, наче шукаючи приводу для зустрічі, пропонував їй віддати йому дочку. Однак сини Тамакадзури вельми несхвально поставилися до його домагань, бо, мовляв, становище імператора Рейдзея невисоке, а люди звикли рахуватися лише з тими, хто не відстає від часу. Вони визнавали, що навіть тепер мало хто може зрівнятися з ним привабливою зовнішністю, але, на жаль, пора його розквіту давно минула. Бо все має свій час: і звуки музики, і барви квітів, і спів птахів. А тому порадили матері віддати сестру до принца-спадкоємця.
«Ой, не знаю... — засумнівалася Тамакадзура. — Адже від самого початку ним заволоділа особа{136} з впливового роду, яка навряд чи потерпить суперниць. Тож всякій жінці, що прийде на службу до принца-спадкоємця, доведеться зазнати образ і глузувань. Звісно, якби був живий ваш батько, то він зумів би забезпечити якщо не майбутнє, що завжди вкрите невизначеністю, то принаймні теперішнє своїх дочок».
Коли невдовзі Цюдзьо у товаристві з іншими пішов, сестри відновили гру в «ґо». Грали вони на ту саму вишню, про яку здавна сперечалися. «Вишня належатиме тому, хто виграє хоча б два рази з трьох», — жартували вони. А коли стемніло, сестри перебралися ближче до галереї. Служниці обидвох дівчат, піднявши завіси, уважно стежили за грою й потай молилися за перемогу своєї сторони. Сталося так, що саме того вечора до То-дзідзю завітав Куродо-но сьосьо, але, не заставши юнака, який поїхав кудись зі старшими братами,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу», після закриття браузера.
