Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Колвін вернувся до чаю, міняючи по ходу тему розмови:

– З вами залишаться двоє охоронців – Денис і Данило…

Далі він продовжити не встиг, оскільки бурління емоцій в мені, схоже дійшло точки свого кипіння:

– Що-о-о?! Ви вирішили мене тут зачинити, та ще й під наглядом?! Це вже поза всякими межами, Ігоре Дмитровичу!

– Лєра! – спробував він рикнути на мене, та у відповідь отримав лише повний обурення погляд. – Це – не нагляд! Це – захист! – він трохи знизив тон. – Я й досі не з’ясував, на кого дійсно було спрямовано напад. Ця поїздка дасть змогу прояснити. Але я хочу бути впевненим у вашій безпеці, поки буду відсутній. Тому з вами залишаться двоє охоронців. Періодично будуть навідуватись Олег і Ольга. Можете помучити їх розпитуваннями про Лукомор’я, але на більш серйозні питання вам ніхто не відповість.

Судячи з усього, рідина, що кипіла в мені, встигла випаруватись, перетворитись у конденсат, випасти назад та заледеніти – це те, що я наразі відчувала. В мене якось одразу зникло бажання кричати, обурюватись, вимагати відновлення порушених прав. Зсередини з’явився дещо лячний крижаний спокій:

– Перелік питань надайте, котрі я маю право задавати.

Колвін смикнувся щось сказати, та, налетівши на мій «скрижанілий» погляд, вирішив не намагатись розтопити сині із прозеленню брили льоду у рамках запобігання ефекту всесвітнього потопу в масштабах одного конкретного дому. Він мовчки допив чай та голосно покликав:

– Тиміш!

А у відповідь – тиша. Ну, тепер я домовика розумію: і сама б не відгукнулась. Наступна спроба вже віддавала роздратуванням:

– Тиміш! Не випробовуй моє терпіння!

Тиміш матеріалізувався у кріслі:

– Тільки розслабився. Навіть булку доїсти не встиг, – пробуркотів він незадоволено.

– Потім доїси. І розслабишся теж потім, – вирішив зовсім вже засмутити його Колвін.

– Тобто? – спантеличено втупився в нього домовик, брова якого здійснювали наразі марш кидок догори.

– Я буду відсутній декілька днів. Слідкуй за фоном будинку та за цією понад міру енергійною леді, у котрої дещо збито векторну спрямованість енергії.

Колвін покосився в мій бік, мабуть, розраховуючи, що «понад міру енергійна леді» зараз вибухне гнівливою тирадою, та тепер вже я вирішила засмутити його й промовчала, не полінувавши все ж таки видобути зі своїх засіків найбільш вбивчу усмішку, яка тільки в мене була. Зрозумівши, що з мого боку звуків не буде, він продовжив, дивлячись в упор на мене:

– Вина не пити.

Я закотила очі: начебто я тільки тим і займаюсь, що напиваюсь усе своє свідоме життя! Та знову ж таки промовчала.

– Книжкову шафу ви бачили. Сумувати вам не доведеться.

Колвін якось нервово посміхнувся, кидаючи на мене підозрілі погляди: мабуть, усвідомлював, що за цією тишею криється дещо інше, ніж згода з усім, що він тут промовив. Та ж вірно підозрював:

– Ви забули додати: у західне крило не ходити, і гаркнути – заборонено!

Він навіть голову закинув – так розсміявся:

– А я вже думав, що ваш стоп-кран заклинило намертво!

– Що ви, Ігоре Дмитровичу, на ваше щастя, один з моїх стоп-кранів працює досить таки справно, а то б ви багато чого «приємного» про себе дізнались.

Зіпершись ліктем на спинку дивана, Колвін розвернувся до мене:

– Вважаєте мене чудовиськом?

Добре, я теж розвернулась:

– А ви маєте заборонене західне крило?

– Звісно. Але ходити туди ви можете: все одно не потрапите всередину.

То навіть так?! Ой, даремно ви це сказали, професоре! Мене у дитбудинку багато чому навчили: хоч у ведмежатники подавайся. Для нас з Владькою там зачинених дверей не існувало. Мабуть, на моєму обличчі зараз відбився найсолодший передсмак проникнення у заборонену зону, тому що Колвін одразу ж обдарував мене поблажливою усмішкою:

– Не сподівайтесь, Валеріє, магічний замок зламати вам не вдасться. Дарма лиш сили та час витратите. Краще спрямуйте їх у більш продуктивному напрямку, – він кивнув у бік книжкової шафи.

Поки професор намагався перенаправити мій запал у мирне річище, я ненароком ковзнула поглядом по Тимошу та, помітивши, як він хитро примружився на словах про магічний замок, зрозуміла, що свої сили переконання впертої мене та час, схоже, дарма втрачає сам хазяїн будинку. Ну, що ж, Ігоре Дмитровичу, щасливої дороги! Бо мені вже аж кортить. Віртуозно усміхнувшись таким собі наймилішим створінням, я солоденьким голосочком проспівала:

– Я все зрозуміла. Буду тихо-мирно сидіти та продуктивно набувати нових знань увесь час вашої відсутності.

Судячи зі скептичного виразу обличчя, Колвін точно не повірив моїм словам, та цілковита переконаність у незрушності магічних замків породила на його губах деяку подобу поблажливої професорської посмішки на адресу самовпевненої студентки:

– Хотілось би вірити, – він повернувся до Тимоша. – Ти повідомив Олегу?

– Повідомив, – буркнув той, незадоволений перерваним процесом отримання задоволення від чаювання, і явно обмірковував план помсти за зневажені мрії та недоїдену булку.

Поки я мізкувала, як підкотити до домовика з пропозицією про відновлення справедливості та врівноваження балансу у вигляді наших з ним мінусів проти Колвінських плюсів, як у двері постукали. Колвін попрямував у передпокій і через хвилину повернувся у супроводі вже знайомої мені по моїй реанімації пари та двома високими парубками.

Чоловік і жінка виглядали як уособлення слова «контраст». Ольга, якщо я правильно запам’ятала ім’я, була наче витончена порцелянова фігурка, що скидалась на тендітну фею: маленька, тоненька, легенька. Її блакитні очі в опушенні густих вій сяяли, немов яскраве небо у сонячний день. Світлі локони із дивним ніжно-персиковим відтінком м’яко струменіли по плечах, надаючи їй ще більшої легкості, наче зіткана вона була із повітря. Губи здавались виточеними з яскраво-рожевого мармуру і пасували до її аристократичної блідості.