Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Поруч із цією жінкою, чоловік, що зайшов слідком, здавався гігантом. Він був вище Колвіна, хоча той і сам був майже під метр дев’яносто, і я своєю маківкою тільки до підборіддя і сягала. Так от, до підборіддя Олега мені ще й довелося б стрибати. Плечища, ручища. Такий, якщо стисне у недружніх обіймах, ребра зламає враз. Цілком, весь його вигляд однозначно асоціювався зі словом «богатир». Карі очі були дивного бурштинового кольору із зеленкуватими вкрапленнями. Насиченого живого червоного кольору губи ховались в акуратно підстрижених темно-русих вусах та борідці, що лиш додавали йому ще більшої мужності. Схоже, це про нього казав Владька, що він може ведмедем обернутись.

Двоє хлопців на тлі цієї брили виглядали дещо скромніше. Та й Колвін поруч з ним здавався більш худорлявим, ніж він був насправді: міцності його мускул могли б позаздрити багато хто із представників чоловічої статі. І от тепер уся ця компанія втупилась в мене. Стільки уваги разом я ще не притягувала. Здається, навіть червоніти почала. Дякувати професору, який вирішив не затягувати візуальне знайомство з таким скарбом, як я, і перейшов до аудіального:

– Прошу любити й шанувати!

Колвін простяг до мене руку і мені довелось підвестись з дивану та, оминувши столика, вкласти свою лапку в його.

– Це найчарівніше створіння звуть Валерія.

На цих словах я почула, як єхидно крякнув Тиміш. Добре, я придумаю, як стрясти з нього компенсацію доданого до його карми мінуса.

– Потребує захисту, – продовжив професор.

Я кинула на чоловіка красномовний погляд, після чого на його обличчі виникла гримаса сумніву з приводу: кого від кого тут захищати доведеться. Вам також, Ігоре Дмитровичу, мінус в карму – за все одразу.

Всі по черзі тиснули мою руку, представляючись. Коли дійшла черга Олега, я, мабуть, не стрималась і на моєму обличчі відобразилось усе, що я думала з приводу його лапищі, судячи з того, як він осміхнувсь і обережно – наче киценя брав – потиснув дівочу долоню. Моя тоненька, в зрівнянні з його, кисть просто потонула десь в глибинах чоловічої руки.

Ольга, одразу ж по-свійськи підхопила мене під лікоть й потягла в бік кухні:

– Ходім, щось зметикуємо на цю ораву.

В спину нам долетіло Колвінське:

– На мене не розраховуйте: я йду прямо зараз.

І мій язик понісся попереду розумних думок, що ще не встигли сформувати вірне сприйняття подій:

– Посеред ночі?! – озирнулась я зі здивованим і, здається, дещо занепокоєним  (сподіваюсь, ніхто не помітив?) виразом обличчя.

Колвін старанно сховав посмішку, що ковзнула по його губах, та не сховалась від мого погляду.

– Саме так, Валеріє. Так треба.

Мої розумні думки все ж таки загнуздали мого невгамовного язика й притримали повід, надавши мені змогу якнайбільш байдуже кивнути:

– Треба – то й треба, – та, знизавши плечима, була виштовхана добрим глуздом до кухні.

Поки чоловіки приглушеними голосами щось обговорювали у вітальні, Ольга метушилась біля плити:

– Готувати вмієш? – посміхнулась вона, озирнувшись на мене.

– Все, чим я займалась у дитбудинку, це вчилась, як одержима, щоб вирватись з тієї приреченості, в котру там заштовхували, і билась заради цього ж. На все інше часу не залишалось. На кухні, щоправда, у старших класах взялась підробляти, щоб ще хоч трохи більше грошей було: не хотілось сірою мишкою виглядати після випуску. Та мене там використовували лише у якості «подай-помий-почисти».

– Зрозуміло, – вона винно опустила очі.

Чомусь всі починають відчувати незручність, коли взнають про моє дитбудинівське минуле. Наче це вони у цьому винні. Навіть Колвін. Пам’ятаю я його бурмотіння з вибаченнями: «Знаю… тепер… знаю». Схоже, він мою особисту справу вивчив тільки тоді, коли керувати моєю курсовою почав. Ай-яй-яй, професоре: не знати своїх студентів!

Я витягла руки перед Ольгою й повертіла ними:

– Та мої ручки все одно можна до чогось пристосувати, хоч, інколи, вони й лапки!

Вона полегшено розсміялась і… пристроїла мене до чищення та нарізання. Поки я займалась цим абсолютно нудним дійством, мені розповідали й навіть демонстрували доволі цікаві речі. Наприклад, гриби були вилучені з якогось ларю, де вони були – ні, не заморожені – стабілізовані. Тобто, в них просто були зупинені всі процеси життєдіяльності, вважай – розпаду. От, як їх зрізали, так вони й завмерли: у первозданній свіжості. Який чудовий устрій! Морозильна камера й поруч не стояла.

Чаклуючи над сковорідкою з млинцями, Ольга продовжувала просвіщати мене з питань місцевого життя. Усі замовлення тут передавались через домовиків. До речі, як і будь-які повідомлення не таємного плану. Як пересилаються таємні повідомлення, мені не розповіли, пославшись на те, що мені це поки не треба. Добре, я – терпляча. До часу. Можу й сама відповідь пошукати.

Доставляють замовлення кур’єри-стихійники – переважно це вихідці зі Стрибор’я, й переміщуються вони швидко, завдяки володінню повітряною магією. Звичайно ж, у мене відразу постало питання про те, що є Стрибор’я? З’ясувалось, пов’язані із Лукомор’ям світи називаються Дев’ятизем’ям, звідси й казки про тридев’ять земель. До Дев’ятизем’я входять: Стрибор’я, Семарга, Диворіччя, Зимолісся, Лужари, Мгловиння, Стрельниця, Дивнопілля, Ватранья. Всі дев’ять – князівства. Так, дещо осучаснені, та все ж дотримуються спадкової передачі правління, за виключенням Семарги.

У Семарзі жінок, що володіють магією вогню, називають вогнівками. Переважно – це знать. Вогнівок бережуть, як зіницю ока, тому що вони напитують енергією своїх чоловіків, оскільки можуть видобувати її звідусюди. Якщо чоловік втрачає вогнівку, його вважають вигнанцем й виганяють до Долини Марень – не найпривітніше місце Семарги. Якщо дружину втрачає князь, його чекає те саме, а можуть і вбити. А за право зайняти престол об’являють змагання. Уявляю, яке там полювання за княгинями! Бідні жінки!