Читати книгу - "Холодна ніжність, Уляна Пас"

Розділ 13

На вулиці дійсно чекає автомобіль. Наближаюсь, і Руслан відчиняє для мене задні двері. 

– Можна було просто таксі викликати та не заморочуватися, – кажу.

– Потрібно з’їздити в одне місце. Це ненадовго, – відповідає. 

– Що ще? – не можу зрозуміти. 

– Скоро все побачиш. 

Я сідаю в салон, а Руслан – попереду, поруч з водієм. Уявлення не маю, що такого вигадав Алекс, але нічого хорошого не чекаю. Їдемо мовчки, і в голові у мене крутиться тільки одне питання: що буде тепер? 

Я хочу поговорити з батьком і дізнатися, чому Алекс і Діана вважають його вбивцею. Не впевнена, що почую відповіді на свої питання, але думаю, що розмова таки відбудеться. 

Коли автомобіль зупиняється біля РАЦСу, до мене починає доходити, що ми тут робимо. Руслан відчиняє для мене двері та серйозно розглядає. 

– Не роби дурниць, Алісо. Тобі треба поставити тільки один підпис – і далі ти вільна. 

Ну, звісно, Алексу треба, щоб ми офіційно одружилися, тоді й контракт почне діяти. 

Поки йдемо всередину, розмірковую над тим, чи варто спробувати накивати п’ятами. Не думаю, що тут Руслан буде використовувати зброю, та й бігти за мною навряд чи стане. 

Але тікати я не буду. Думаю, що все-таки краще одружитися з Алексом, ніж стати дружиною Влада. Зрозуміло, що батько одружить нас в той самий момент, коли я додому повернусь. 

Отже, вибір у мене невеликий: Алекс або Влад. Третього варіанту немає. 

Ми йдемо не в зал реєстрації, а в кабінет до поважної жіночки, яка отримує від Руслана кілька купюр і просто розквітає. 

– Документи готові, – кладе переді мною теку. – Ось тут і ось тут підпис.

Помічаю, що Алекс свій підпис уже залишив. Схоже, встиг зробити це до мене. Руслан погляду з мене не зводить, поки беру в руку ручку і розписуюсь там, де потрібно.

– Прекрасно! – жінка папери забирає й, переглянувши, передає Руслану свідоцтво про шлюб у двох екземплярах. 

– Ходімо! – говорить мені чоловік і першим прямує до виходу, а я як слухняна собачка за ним. 

У мене таке відчуття зараз, що душа рветься на частини. Я не хочу вірити у те, що все це зі мною відбувається. І головне – не хочу думати, що буде зі мною далі. 

– Тебе підвезти кудись? – питає Руслан, коли на вулиці зупиняємось. 

– Ні, – кажу коротко. – Далі я сама. 

– Алісо, я не прошу тебе зрозуміти Алекса, але насправді він хороша людина. Просто ця помста затьмарила йому очі, – говорить Руслан. 

Алекс дійсно був хорошим, поки не дізнався, хто я. Я не розумію, як за одну мить можна стати поганим з хорошого. Ти або такий, або такий. Але цей чоловік – точно виняток з правил. 

Я не знаходжу слів, щоб відповісти Руслану. Та й не думаю, що мої пояснення якось змінять ситуацію, саме тому, не прощаючись, йду в інший бік. На душі така важкість, що знову хочеться плакати, але не роблю цього. Натомість вмикаю телефон і набираю Яра. 

Зараз брат – моя остання надія на порятунок. 

– Алісо, де ти? – кричить у слухавку Яр. 

– Ти можеш мене забрати? – питаю. – Я біля РАЦСу. 

– Буду через двадцять хвилин!

Дзвінок закінчується, а я продовжую стояти на тротуарі й не розумію, куди мені йти. Ці двадцять хвилин здаються цілою вічністю, і мені здається, що будь-якої миті повернеться Руслан і забере мене до Алекса. Вирішую зайти в кафе, щоб на дорозі не маячити, і вже там сідаю біля вікна і виглядаю брата. 

Його автомобіль з'являється в полі мого зору через хвилин п’ять. Виходжу на вулицю і йду до нього. Відчиняю двері та зустрічаюсь поглядом з похмурим поглядом Яра. 

– Сідай, Алісо! – говорить сухо і чекає, поки сяду в салон. 

Роблю це – і, чесно кажучи, відчуваю хвилювання. А що, коли Яр відвезе мене до батька? Поки що я не готова з ним розмовляти. 

– Ти можеш щось мені пояснити? – питає нетерпляче, коли двері зачиняються і ми залишаємось тільки удвох. – Як так вийшло, що ти опинилася в Яшина? 

– Я не знала, що він ворог, – шепочу. – Хоча, якщо так розібратися, то взагалі не зрозуміло, хто ворог, а хто друг. 

– Тобто? – хмуриться. – Ти що, будеш Яшина захищати? Він скуповує всі землі та ставить нам палки в колеса! 

– А ти знаєш причину, чому він це робить? – питаю прямо. 

– Причину? – дивується брат. – Просто якийсь мудак вирішив, що йому можна все. От і причина. 

– Алекс сказав, що мій батько вбив його батьків. То кому мені вірити? 

– Алісо, ти себе чуєш? Якийсь чоловік, якого ти практично не знаєш, говорить тобі, що твій батько – вбивця. І замість того, щоб повірити нам, ти схиляєшся на бік цього Яшина. Чому? 

Яр чекає на відповідь, а я не знаю, як йому відповісти. Брат точно розізлиться, коли дізнається, що між нами були стосунки. Та ще більше потрясіння чекає його далі, адже тепер я дружина Алекса… 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍