Читати книгу - "Молоко з медом"

лише кілька місяців… Однаково, те, що вдалося вирва тися з дому, Єва вважала успіхом. Кіт перестав через це сердитися, бо відколи погодився на її «примху», вона теж стала геть іншою. Сьогодні мала провести цілий день поза домом і повернутися лише пізно ввечері! Справжня подія!

«Ніхто не розповідає нам, коли ми хочемо дітей, — гірко подумала Єва, — що таким чином ми перетворюємося на в’язнів». А що, хіба ні? Навіть тепер, перед самою поїздкою, вона щодня зціджувала молоко й зберігала його в холодильнику. Звичайно, що її мати розцінила це як примху: «Тебе годували із пляшечки — і все було добре», — сказала вона, геть забувши, що то відбувалося колись. Дітей годували сумішшю, не вставали до них, коли ті плакали (щоб не звикали) і навіть у лікарнях підгодовували водою із цукром! Мати розповідала, що дитину, тобто її, Єву, приносили тільки погодувати, до того ж уважала, що так було значно краще! Тепер усе робили по-іншому. Лише грудне молоко, годування кожні дві-три години, недоспані ночі… Коли Єва нарешті сіла до потяга, то подумала, що подрімає. Адже вона повинна відпочити, мати ясний розум. Поїзд ще не встиг виїхати зі станції Краків-Центральний, а вона вже спала й прокинулася перед самою Варшавою, злякано подумавши, що в поїзді мала переглянути конспекти.

Вона трохи запізнилася, бо сіла не в той трамвай, а часу було замало, тож коли, долаючи по три сходинки, вибігла на четвертий поверх, розчервонілася й захекалася. Проте (хоч вона про це, звісно, не знала) її вроди це не применшувало.

— Доброго дня, мене звуть Єва Барська… — привіталася вона й хотіла вже тихенько сісти в куточку, та відразу побачила, що це було неможливо, бо групка аспірантів була нечисленною, і всі сиділи півколом.

— Сідай, — голосно відповів професор Печериця. Єва уявляла собі його трохи по-іншому. Їй здавалося, що через оксамитовий голос він виявиться високим, міцної будови чоловіком, тоді як він був низьким на зріст. Проте, і в цьому Єва переконалася дуже швидко, професор був наділений неабиякою харизмою.

— Єва Барська, — голосно проказав він. Занадто голосно. Єві захотілося сховатися під столом. — Надзвичайно обдарована студентка. Цікавиться переважно семантикою…

— I прагматикою, — тихо додала Єва.

— Саме так. Сьогодні, Євочко, ми обговорюємо праці Вежбицької. Прочитала?

— Я… У мене не було можливості. У нас… я цього не знайшла в бібліотеці.

Якраз тут Єва збрехала. У бібліотеці вона взагалі не була. Просто не мала часу туди вирватися. Крім того, зрозуміла, що це не обов’язково.

— Не хвилюйся, Євочко, це не обов’язково, хоча й дуже корисно. У вас мусить бути «Мова, культура, пізнання», бо ця книжка неодмінно є в кожному університеті. Сьогод ні я дам список літератури, ось він тут у мене, а ви собі зробите копії на перерві. Але про саму Вежбицьку ти чула?

— Так… — відповіла Єва, хоча це теж була неправда. Може, вона й чула десь це прізвище, але навіть не прига дувала, де саме.

— Анна Вежбицька — полька, але емігрувала із чолові ком до Австралії в сімдесятих. Я з нею познайомився кіль ка років тому під час конференції… — розповідав Печери ця. — Жіночці десь… років із шістдесят, та коли я з нею говорив, то це… неймовірна енергія. І жодних маразмів. Під час сніданку в готелі я до неї звернувся, бо хотів познайомитися, а закінчили ми розмову через дві години, об говорюючи мовні універсали… Це видатний науковець’. Вона написала… тисячі сторінок. Створила… А й справ ді, що створила Вежбицька?

— Природну семантичну метамову, — озвався високий брюнет.

— Добре. Уявіть собі: колись уважали, що найкраще мову описувати якимись абстрактними символами. Ігре ками, іксами, лямбдами та іншими. А вона сказала: ні, мову треба описувати словами тієї мови, якою ми говоримо, але це мають бути дуже прості слова. Такі, які є в кожній мові, і вони в них мають близькі значення. На приклад, я, ти, один, думати… Знаєте, як працювала Вежбицька? Спершу створила базу таких слів. Це було нелегко, бо мови дуже відрізняються. Тоді брала якесь слово й дивилася, як описати його значення за допомогою таких самих простих слів. А тоді простежувала, чи це слово в інших мовах можна описати за допомогою таких самих понять. Таким чином у неї вимальовувалися відмінності… Ось так можна було описати й слова, притаманні даній мові, але неперекладні…

Єва з насолодою потягнулася. Їй тут подобалося. Дуже. Під час перерви вона взяла всі матеріали, понад двісті сторінок, і побігла до ксерокса. За копії виклала, кругленьку суму, та ладна була заплатити будь-які гроші, тільки щоб опанувати це все. Наука її справді захоплювала.

На другій частині семінару одна з аспіранток представила план своєї дисертації, а всі слухали й обговорювали (хоча Єві досі здавалося, що знає вона замало, щоб брати в цьому участь). Потому Єва залишилася, аби поспілкуватися із професором.

— Пані Єво, я дуже радий, що ви наважилися, — сказав той. — Наразі прошу вас не думати про тему, воно само сформулюється, вам потрібно начитатися… Подумати. Зустрінемося наступного місяця. А в грудні конференція. У Закопаному. І я б хотів, аби ви приїхали…

— Але… У мене маленька дитина.

— Я знаю. Бачу, — він промовисто глянув на її блузку, де з'явилися дві мокрі плями від молока. — Я усвідомлюю, що це може бути нелегко. Але ви послухаєте різних людей, цікаві доповіді, лекції. І тема у вас «викристалізується». А взагалі ви теж повинні написати доповідь.

— Як? — злякалася Єва.

— Так, звичайно. Це обов'язково: раз на рік треба, написати коротку доповідь. Я вам допоможу. Може… Зрештою, перегляньте ці матеріали. І коли чимсь зацікавитеся, то повідомте мені. Із Кракова до Закопаного вам ближче, ніж нам, правда?

— Так.

Та чи погодиться Кіт? І мама? «Боже, я в’язень власного життя», — вкотре подумала Єва. Точно не востаннє.

Єва Барська, майже через двадцять років, заглибившись у спогади про власну молодість, почула тихе: «Мамо, мамо, що ти тут робиш?»

— Дивлюся на тебе, — відповіла. — Думаю собі про різні речі.

— Про що? — спитала Лінка.

— Ех, та ні про що. Нічого особливого, — відповіла вона. — А загалом… про дещо. Пригадала собі, як уперше читала праці Вежбицької. Це така мовознавець, професор, неймовірна жінка. Вона вигадала універсальну мову…

Лінка позіхнула.

— Але я бачу, що тобі це нецікаво.

— Ні, мамо, зовсім ні. Просто невідомо, чому я весь час так хочу спати. Здуріти можна.

— Знаю, я теж постійно хотіла спати. Це нормальної Воно минеться… десь посеред вагітності. А потім повернеться.

— Ага. Не дуже надихає.

— Та