Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

не плив даремно, і тепер він схопив її, повернув назад. Два вуха і морда з сосновою шишкою, два ока над водою... Я дуже люблю це озеро в лісі, спогади, пов’язані з ним, а те, що насправді відбувається в Берліні, Ґантенбайнові не конче потрібно бачити, там, я чую, вирує життя... Два ока над водою, а тим часом чотири невидні лапи загрібають, це Пач, а не вчений собака-поводир для сліпих, спершу слід навчити його, і, звичайно, навчати можна тільки тоді, коли ніде навколо жодної людини, наприклад, уранці в Ґрюневальді, поки Ліля в театрі на репетиції. Багато роботи і тут, і там. Сцена, коли Пач знаходить чорного ціпка свого сліпого господаря, й досі не виходить. Чи він надто дурний, а чи занадто розумний? Ось він виходить на берег із сосновою шишкою в пащі. А потім продирається крізь прибережні кущі, махає хвостом, сапає, стоїть перед сосновою шишкою на піску, обтрушується, обдавши все навколо миттєвим дощиком. Браво, Пачу, браво! Але ми зайшли ще не так далеко, щоб по-справжньому розмовляти з собакою. Йдучи далі, — ніде навколо жодної людини! — я скористався чорним ціпком сліпого, щоб пограти у своєрідний бейсбол сосновими шишками. Отож: соснова шишка в лівій руці, ціпок сліпого в правій, я підкидаю шишку в повітря — і б’ю ціпком сліпого... Сім влучань із десяти ударів, нівроку, а Пач гасає по бранденбурзьких пісках, шукаючи відбиту палицею шишку. Ця гра дає змогу розслабитися. Від часу до часу я потребую її. Католик, щоб звільнитися від своєї пам’яті, має такий чудовий засіб, як сповідь: стає навколішки й порушує мовчанку, проте не виказує людей, а потім підводиться і знову виступає серед них у своїй ролі, звільнений від згубного прагнення мати людське визнання. Натомість я маю тільки собаку, що мовчить, як священик, і коло першої людської оселі я гладжу його. Браво, Пачу, браво! Ми знову беремо один одного на повід. Кінець забав із сосновими шишками! Пач розуміє, а після того, як я опускаю в першу урну для паперу книжку кишенькового формату (я читаю, щоб пізнавати людей за їхніми судженнями), ми знову йдемо, як годиться, сліпий і його собака. Дійшовши до «Хижки дядька Тома»[6], ми сідаємо на метро.

Кав’ярня на проспекті Курфюрстендам:

Журналісти, актори, фотокореспонденти, лікар, шанувальники в усіх станах духу, інколи я аж на лиці мінився від нетерплячки, ба навіть від люті, що вони вважають мене за сліпого тільки тому, що я Лілин чоловік, скажімо, коли чув, як вони намагалися зміцнити мою віру:

— Ліля — дивовижна жінка!

Я гладив собаку.

— Ви навіть не знаєте, — казав другий, — яка у вас дивовижна дружина...

Пауза.

Що мала казати на те Ліля?

І що я мав казати?

Ліля поправила мені краватку.

Я бачу:

Ліля, до неї залицяються всі, хто має очі в голові, а її очі при цьому стають ще скляніші за її окуляри в роговій оправі, Ліля безборонна, тож коли хто тримає її за руку, а то й за плече, Ділі, я знаю, такі жести зовсім не подобаються. Як я можу сказати про це тим добродіям? Я міг би тепер, не привертаючи уваги, навіть читати газету: такі-бо вони впевнені, що я їх не бачу. Чому чоловіки, коли закохані, видаються радше дурними? Я підводжуся. «Що сталося?» — запитує Ліля серед гурту залицяльників, тож і вони повертають голови. Нічого! Її плащ сповз зі стільця, цього ніхто не бачить, я кажу: «Вибачайте, докторе, ви наступили дамі на плащ». «Ох!» — зойкає той і одразу відсуває ноги, але плаща не піднімає. Вибачається перед Лілею. Просте припущення, що чоловік сліпий, непохитне.

Інколи мені в таких ситуаціях доводиться нелегко.

Але переваги, кажу я собі тоді, переваги, ти не повинен забувати переваг своєї ролі, переваг і у великому, і в малому; сліпого навколо пальця не обведеш... Ще один поміж них грає роль письменника, чиє прізвище щомісяця незмінно стоїть у верхній частині списків популярності, власне, очолює їх, тож, кажучи між нами, назви книжок інших авторів годі сприймати серйозно; його прізвище ширяє саме там, де ще не можна говорити про бестселери, якраз на найвищій межі літературної події. Зате він може не знати, що я бачив ті списки, і він за столом єдиний, хто звертається до сліпого Ґантенбайна, а я знову-таки єдиний, хто не зобов’язаний знати його доробку. Але я ставлюсь як до славетної людини до кожного, хто відчуває потребу в такому ставленні.

— Бачите, — каже Славетний...

Я бачу, тримаючи Пача на поводі, бо, постаючи перед людським і занадто людським, йому завжди кортить дременути, я бачу, як його очі, поки він розмовляє зі сліпим Ґантенбайном про себе, зиркають на всі боки, дивлячись, чи справді більше ніхто не слухає його; я бачу: цей чоловік ставиться до мене поважно, бо Ґантенбайн не може суперечити, а оскільки чоловік, який поважно ставиться до мене, тієї миті на гребені слави, раптом і решта пройнялися повагою до мене, ґантенбайн зненацька змушений говорити, як він бачить майбутнє Німеччини, атож, саме Ґантенбайн. Я злякався. Я б не хотів, щоб мене сприймали поважно, але саме сліпого вони й поважають.

— Тож як ви бачите всю ситуацію?

Я мовчу, наче ніколи не бачив Заходу, а про Схід думка відома... Потім у машині, коли Ліля знову шукала ключі від неї, я подав їй хусточку, яку, я бачив, вона лишила на стільці, тепер можна їхати й пити шампанське в захопленого лікаря, я розумію, так би мовити, віч-на-віч: Ліля, лікар і я. Захоплений, що сидить позаду, теревенить без упину, наче я не тільки сліпий, а й німий. Я сиджу коло Лілі й бачу руку на її плечі, руку, простягнену ззаду як співчуття, він утішає з приводу дурнуватої критики в пресі. Було б жорстоко, якби і я не сказав тут слова розради, бо так критика справді вкрай несправедлива, і я, сліпий, кладу свою руку на іншу руку, що лежить на її слабкому плечі ще від церкви пам’яті імператора Вільгельма, й кажу: «Не переймайся!». Ми їдемо мовчки.

І т. д.

Ось чого я навчився в театрі:

Актору, що має грати кульгавого, не треба кульгати на кожному кроці. Досить закульгати слушної миті. Що рідше, то вірогідніше. Головне — слушної миті. Якщо він кульгає тільки тоді, коли знає, що його спостерігають, здається, ніби він прикидається. А коли інколи вдає, ніби не кульгає, а